Глава 32. Ще не кінець

Не встигла дівчина заплющити очі, як щось її розбудило. При подальшому розгляді це виявилися її та Євина мами. Ах, ну так, Єві то треба в школу... тільки у подруги стан був не набагато кращим за Діанин. Нехай самі ніч не спати спробують, перш ніж над дітьми знущатися! Через пару хвилин, переконавшись у їхній повній недієздатності, батьки таки пішли. Ну от, тепер їм заборонять серед тижня разом ночувати... а разом і уроки робити веселіше, і засипається під балаканину краще, і збиратися зранку простіше. Ех!

***

Вдруге за день дівчина прокинулася з чудовим самопочуттям. Причина з'ясувалась швидко — поруч сидів Зак, поклавши руку їй на чоло. Вона повернула голову. Ага, все гаразд, Ярик робить те саме для Єви.

— Дякую, — подякувала Діана, — а де Аліна?

— Незабаром прилетять.

— Прилетять?

— Ага, — Ярик весело хмикнув, — сподіваюся, дорогу ще не забули.

— І нічого ми не забули, — почувся голос дівчини.

Вона легко зістрибнула з підвіконня, а за нею з'явився Макс. Ярик усміхнувся до нього, Зак кивнув. Браслети дівчини, і так дзвінкі від дзвіночків, набули радісно-райдужні кольори. Дивлячись на хлопців, Діана і сама усміхнулася. Добре все, що добре закінчується!

Про те, що це далеко не кінець, вона намагалася не думати. Та й друзі, ніби відчуваючи її настрій, оминали тему Дару та всього з ним пов'язаного стороною. Коли й де вони встигли її дістати, дівчина не зрозуміла, але притягли в подарунок велику білу дошку і пачку маркерів, щоб на ній писати. 

Крім того, Аліна вручила їй браслет — спрощену версію її власних. Він показував лише кілька основних емоцій і мав набагато менше конфігурацій, але подруга пояснила, що додавати нові можна хоч щодня, було б із чого. Навчити Діану це робити вона обіцяла пізніше, але показала, як примушувати браслет «застигнути» і не змінювати своєї форми. Макс притяг довідник для юних травників і якусь штуку поки що невідомого для неї призначення. Друзі закотили очі й по-доброму обізвали його ботаніком, але дівчина подякувала абсолютно щиро — в користі всіх видів магії вона вже не сумнівалася.

Увечері друзі розлетілися, пообіцявши прийти завтра, але не минуло й кількох хвилин, як Зак повернувся.

— Привіт!

— Давно не бачилися, — усміхнулася дівчина.

— Ходімо покажу щось.

— Що?

Хлопець усміхнувся, перевтілився та вилетів у вікно. А Діана, звісно, за ним.

Придумана Заком штука виглядала дивно, але діяла просто неймовірно. Лежачи на п'ятачку даху біля вікна, вони могли бачити все небо, крутити його, наблизити будь-яке сузір'я та розглянути кожен кратер на Місяці. Діана обожнювала і просто проєкції неба, які він робив у неї на стелі у кімнаті, а від цього була взагалі у захваті, так що вони дивилися на зірки не менш як годину.

— Діано?

— Так?

— Про що думаєш?

— Що у вас із Максом?

Хлопець довго мовчав, дивлячись у небо, але потім відповів:

— Може, як раніше і не буде, але після того, що він зробив... і з Владою теж...

— З Владою?

— Ти не знаєш? — Зак повернув голову і довго вдивлявся в її обличчя. — Вона втратила здібності. Усі. Навіть donatus, а раніше це вважалося неможливим... вона це заслужила.

— А що буде з ним?

— Не знаю. Розглянуть справу, а оскільки вона пов'язана з тобою, то судитиме Рада.

— А я можу якось допомогти?

— Може бути... Є така приказка — має рацію той, у кого Дар. Це не закон, але проти слова спадкоємця ніхто не піде.

— Чому?

— Шантаж ще ніхто не скасовував, а протиставити наймогутнішій людині у світі нічого… принаймні, поки вона ще молода і сильна.

Чомусь остання фраза Діані особливо не сподобалася.

— Зак?

— А?

— А що тепер буде?

— З тобою?

— Зі мною, з вами, з усім.

— Рада розбиратиме справу. Фактично, ми всі в чомусь винні: приховування, обман з особливо важкими наслідками. До тебе навряд чи будуть претензії, а ось ми — зовсім інша річ. Особливо Макс і мій дідусь.

— Я в шоку, що він твій дідусь.

— Та, то було справді неочікувано. Навіть не знав, що у нього були якісь справи з твоїм.

— Таа… Я скажу Раді, що ні в чому ви не винні, цього вистачить, так?

— Ну не такими ж словами, — Зак усміхнувся. — Не знаю, треба поговорити з кимось, пов'язаним з Радою.

— Твоїм дідусем? — хмикнула Діана.

— Підійде, — неохоче визнав хлопець.

— І коли нам треба туди йти?

— Завтра.

— Ти жартуєш, так?!

— Що раніше, то краще. Тим більше, що сплеск енергії сто відсотків засікли, а пов'язати всі факти не так і складно. Насправді я здивований, що сюди досі не прийшли.

— А раніше ти мені не міг сказати?

— Щоб ти весь день переживала? Ні.

— Ага, а тепер я всю ніч переживатиму і не засну. І взагалі, це все серйозно!

— Так, розслабся. Завтра зранку зберемося, всі разом сходимо, пару годинок там посидимо і... все буде нормально.

Діана пробурчала щось незрозуміле у відповідь. Ще кілька хвилин вони лежали на даху, але дівчина вже не могла знайти собі місця і все думала про завтрашній день, перебирала всі події та те, що їй говорили про Раду. Зрештою, вона зітхнула, попрощалася і спустилася до кімнати. Та буквально за годину вони знову побачилися.

— Зак? — здивувалася вона, побачивши його силует у вікні.

— Привіт!

— Що трапилося? — захвилювалася дівчина.

— Ти трапилася. Вже жалкую, що сказав тобі сьогодні, а не завтра вранці.

— Ти що, я б тоді взагалі збожеволіла!

— А зараз ти що робиш?

Дівчина задумалася. Так, останню годину вона навіть очей не зімкнула, все поверталася з боку на бік. Але завтра вранці! Це б точно було набагато гірше.

— Хочеш небо покажу?

Небо? По правді, хотілося Діані зовсім іншого, але вона погодилася. Хлопець уже звично ліг поряд і ворухнув пальцями. Небо, зірки… понад годину тому вони й на справжнє дивилися, що вона там ще не бачила? Ілюзія була чудовою, але справжнє набагато краще. Зовні начебто відмінності не було, але почуття зовсім інші. Картина якось не радувала, навпаки — нагадувала.