Вступ

Перша зустріч

Стояла холодна , пізня осінь. Вітер сильно дмухав на дерева, з яких злітало різнобарвне, вогняне листя. Земля покривалася вже не зеленою літньою травичкою, а мокрим та в'ялим листком.
В одному із високих будинків сиділа на підвіконні ,гортала книгу та пила гаряче какао вона - дівчина, про яку мріяли багато юнаків.
Думки її були наповнені коханням та почуттями до  хлопця мрії.
Вона вчитувалася в кожне слово і уявляла , як вона зі своїм коханим опиняється в книжці  замість головних героїв.
Так, Віра була дуже романтичною та мрійливою дівчиною, якій завжди хотілося тепла і уваги. Любила польові квіти та поезії про кохання. Слухаючи музику, вона уявляла себе в усіх сферах мелодій. Незважаючи на свою , на першу думку скромність, дівчина любила й добре розважитися та добряче відпочити з друзями.
Завдяки цьому вона і зустріла свого єдиного хлопця  Адама. 
Їхня історія почалася з такої ж романтики, як зараз. Адже хлопець зустрів Віру в вечірньому парку одного літнього вечора. Дівчина сиділа і дивилася на нічне небо ,рахуючи зірки. Він підійшов і запитав її:
- Біля Вас вільно?
- Так, звичайно, відповіла дівчина.
- Що ж така красива дівчина робить ввечері сама в парку? -з приємною посмішкою запитав Адам.
- Хах, сидить і дивиться на зорі,-трішки хвилюючи ,відповіла Віра.
- Як Вас звати, прекрасна незнайомко? 
- Віра.
- Віра ,кажеш, це дуже важливе та приємне для мене ім'я,- відповів хлопець.
Дівчина засоромилася , але все ж таки запитала : - чому ?
- Моя мама також називалася Вірою, а ти чимось на неї схожа і не тільки ім'ям.
Вона ще більше почервоніла і замовкла на деякий час.
- Можливо, тобі цікаво, чим ти схожа на мою маму? -вже сам почав говорити хлопець.
-Моя мама була такою ж прекрасною, чарівною дівчиною з прекрасною посмішкою та сонячним волоссям.
Віра вже мала дуже багато запитань, але оскільки вона любила помовчати, то запитала лише одне: -  Чому була, з нею щось трапилося ?
-Так, вона померла , коли мені було 10 років. Ну ,звичайно, я був маленький і все, що пам'ятаю, це гаряче какао в її теплих обіймах та чарівну , білосніжну посмішку,-розповів хлопець ,дивлячись на зорі.
- Вибач, я не знала... з сльозами на очах сказала Віра.
- Та нічого, минуло досить багато часу. І ця тема для мене вже не є такою болючою, поклавши руку на коліно собі, сказав Адам.
- Ти знаєш, було приємно познайомитись, але мені вже пора йти.
- Давай я тебе проведу?!
- Ні, я сама, мені не далеко. Бувай!
- Зачекай, Віро, ти так і не знаєш ,як мене звати.
- Ой, точно, вибач, не запитала. То як тебе звати?
- Адам мене звати. І я дуже хочу з тобою зустрітися ще раз.
- Що? Я не знаю. У мене багато роботи і немає часу. Вибач! Почервоніла і пішла дівчина. 
- Папа! Голосно сказала вона, йдучи вже сама по нічному парку додому.
О Боже, що я таке наговорила? Чим я зайнята? Я ж сама хочу зустрітися з ним. Навіщо я таке сказала? Ми більше ніколи не побачимося... Йшла розмовляючи з собою Віра...