Давай назавжди...

Життя продовжується...

Ось пройшов ще один місяць з того часу як нестало Артура. Нарешті Віра почала розуміти, як їй його не вистачає і як вона його любила. Старалася не думати про нього, але маленька Лола завжди запитувата -мамо, де тато?
Зі сльозами на очах завжди Віра відповіла , що він у кращому світі.
Адам почав заходити частіше у гості і підтримувати дівчину, допомагав з донькою. Хоча він дуже старався, але замінити Артура їй не міг. Віра завжи порівнювала їх і плакала.
Згодом Дівчина відкрила ще один салон і назвала його в честь хлопця " У Арчі". Знайшла собі заміну на роботі і почала більше займатися домашніми справами. Присвятила себе дитині і батькові. Батько також старався допомагати і ніби було вже й не так самотньо, але десь далеко у душі його не вистачало, адже це єдина людина, яка вміла розрадити і підтримати. Дівчина дуже шкодувала що це так пізно збагнула. 
Час швидко летить, вже й рік пройшов як хлопця немає. І дівчина вже привикла без нього. Хоча відвідувала його могилу щодня з донькою. З подругою почала рідше бачитися, в неї свої клопоти. Агата чекала другу дитину. Щастя їм, нехай будуть щасливі.
Адама взяли за хресного батька. Він також був дуже щасливим. Адже мав більше змоги спілкуватися з дітьми.
Дівчина дуже розбагатіла і мала можливість нарешті зробити батькові операцію на ноги. І старий встав на ноги. Яка радість , тепер він сам міг гуляти з онукою, а Віра мала більше змоги працювати. 
Адама почав знову говорити з Вірою про них, і хотів щоб вони знову були разом.
Прийшов день дня народження Злати. І Віра, як хресна мама змушена була піти. Нарядила маленьку Лолочку, прибрала себе , купила подарунок, гарні золоті сережки і перстень, а також багато різних платтячок і костюмчиків. Ну звичайно не обійшлося й без Адама. 
Він також там був, адже його брат, чоловік Агати.
Дівчина відпочила трішки і маленька Лолочка поспілкувалася з трішки старшою Златусею. Прийшов час йти додому. Перед тим як піти додому, Віра вирішила пройтися по парку і побачити вечірнє місто. Йшовши вона випадково зустріла ректора коледжу, який два роки тому закінчила.
- Доброго вечора, Олександр Миколайович!
- Доброго вечора, Віро, як ти там?
- Та нічого помаленько, ось як бачите вже не сама.
- Вітаю, я радив за тебе. Це чия дитина, Адама?
- Так.
- Я дуже радий що у вас все вийшло, він хороший.
- Ну так...
- А чому ти така засмучена, щось сталося?
- Та нічого, просто трішки стомлена.
- Як батьки ? Вітання передавай.
- Та нічого батьки... Мама померла два роки тому, а батько лиш не давно почав ходити після операції.
- Вибач, я не знав... А що сталося?
- Їхали в аеропорт і потрапили в аварію, маму не довезли до лікарні, вона померла по дорозі. А батько до недавна сидів у інвалідному кріслі.
- Ого, співчуваю тобі.
- А Адам як? Ти з ним зараз?
- Ні... Мій чоловік загинув в автокатастрофі рік тому. А з Адамом я не живу, він мене залишив вагітну.
- Вибач, я не знав. Ну добре, я піду, а ти тримайся. Ти маєш заради кого жити.
- До побачення, рада була Вас зустріти.
- Живи заради своєї дівчинки, вона дуже у тебе хороша і дуже схожа на свою маму.
- Щиро дякую.
Йшовши парком дівчина згадувала коледж, як вони з Агатою завжди відпочивали, першу зустріч з Адамом. Як мама зустрічала її все чимось смачненьким. Нічого більше не має і
не буде .
Все пройшло , про хороше лише залишився спомин. Але життя продовжується і потрібно жити заради доньки. Говорила собі Віра...
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше