Давай розлучимось

2.

Я не знаю, як варто поводитись у цій ситуації. Вдати, що ми не знайомі? Просто ігнорувати? Чи взагалі усміхатися і вдавати, що нічого не сталося? Хоча, якщо пригадати, що через Коршуна тепер фонд мені може хіба що снитися, вдавати, що все добре не вийде. 

- Привіт, Юле! - першим розмову розпочинає Кирило, тому що Макс продовжує вбивати поглядом Ігоря. А чим він йому не вгодив? - Ми хотіли кави, але не знали, що це твоя кав'ярня.

- Привіт! Так, моя, - не знаю, збіг це чи ні, але Коршун зараз тут, переді мною, і я не знаю, що варто говорити. - Яку вам каву? 

- Мені еспресо! - говорить Кирило. - Максе, тобі що?

- Максиме, приємно бачити! - цей дивний спектакль продовжується, коли Ігор підводиться на ноги й подає руку Коршуну для стискання. Здається, він грає з вогнем, адже мій колишній чоловік здається дуже злим. 

Поки між цими двома продовжується війна поглядами, я почуваюсь наче на мінному полі. Нерви здають і я просто тікаю у підсобне приміщення та прошу дівчину, котра сьогодні на зміні, підмінити мене. Серце б'ється об груди та приносить мені реальний біль. Я точно не була готова побачити Коршуна. Взагалі сподівалася більше ніколи його не зустрічати. Його останні слова знову закрутилися у пам'яті, і сльози виступили на очах. 

Минуло хвилин п'ять, і я зрозуміла, що відсиджуватись тут не варіант. А ще дуже сподівалася, що Коршуна вже немає у моїй кав'ярні. Тільки от всі мої сподівання розбилися об землю, коли в коридорі я зустріла його самого. Не очікуючи появи колишнього у вузькому коридорі, я мало не врізалася у нього, але вчасно встигла притиснутись до стіни. 

- Що ти тут робиш? - питаю стримано і дивлюсь куди завгодно, лиш би не на нього. Пам'ять наче навмисне підкидає мені кадри нашої спільної ночі і тепер доводиться ще й триматись, щоб не розплакатися. 

- Нам треба поговорити, - дивно, але зі мною голос Макса зовсім не холодний. Навпаки, чоловік говорить так, наче відчуває свою провину. А може, так і є? 

- Говори, - дивлюсь собі під ноги й відганяю непрохані сльози. Не покажу йому, наскільки мені боляче. Хочу бути сильною і незламною в його очах! 

- Я говорив з твоїм батьком, намагався пояснити все правильно, щоб наше розлучення ніяким чином не торкнулося тебе. 

- Мені подякувати тобі за це? - його слова змушують мене збунтуватись і таки підняти погляд. На щастя, я більше не плачу. Навпаки, хочеться вказати клятому Коршуну на його помилки. - Ти отримав те, що хотів. Не обов'язково щось там мені доводити. Моя думка щодо тебе незмінна. Ти… розчарував мене, і я не хочу більше тебе бачити. Ніколи! 

Емоції переповнюють і не одразу мені вдається зняти з пальця подаровану ним каблучку. Та коли вона таки піддається, кладу її у кишеню піджака чоловіка і швидко прямую в зал, а вже звідти на вулицю. 

Не озираючись, сідаю в автомобіль і їду геть. Якомога далі від нього і від минулого загалом. На щастя, нас більше нічого не поєднує і вже через місяць, тільки-но наш шлюб буде недійсним, ми станемо зовсім чужими людьми. Залишилося тільки протриматись ці тридцять днів…

Щоб якось себе заспокоїти, їду не додому і навіть не до Ніки. Знаю, що подруга мене підтримає, не зважаючи ні на що, але у неї і своє життя є, а я постійно плачу у її жилетку. 

Саме тому вирішую поїхати в дитячий будинок і провести час з маленькими крихітками. Їх компанія завжди допомагає мені заспокоїтись, і цього разу мало б бути так само. Мало, але…

Коли бачу біля входу знайомий червоний Мерседес, хвиля люті накриває з головою. Єва тут, здається, вирішила навідуватися у місце, яке тепер стане частиною її роботи. 

Швидко покидаю салон і прямую до входу. Сильно стискаю кулаки, тому що емоції зашкалюють. Єдине, що не дає зірватись - це розуміння, що тут не те місце, щоб влаштовувати сварку. 

Єву бачу одразу, як тільки заходжу в приміщення. Вона розмовляє про щось з директрисою, і остання виглядає дуже розгубленою. Схоже, і її потрясла новина про те, хто тепер буде керувати фондом. 

- Юлечко! - жінка бачить мене й радісно усміхається. Мені дуже хочеться якось її втішити, але я не знаю, як це зробити. 

- Доброго дня! - зупиняюся поруч з ними і намагаюся не звертати уваги на зарозумілий погляд Єви. - Як справи у діток?

- Тепер тобі не варто про це хвилюватися, - втручається Єва. - Я повністю беру на себе відповідальність за них. 

- Як це благородно з твого боку, - не можу втриматись від фиркання. - Буде цікаво подивитися на твої дії і як швидко від фонду нічого не залишиться. 

Розумію, що такими темпами ми почнемо з'ясовувати відносини просто тут і я знову покажу себе в не найкращому світлі. Саме тому залишаю Єву в коридорі, а сама прямую у кімнату, де граються діти. Треба терміново заспокоїтися, а малята добряче допоможуть мені в цьому.

Коли вони бачать мене, практично всі одразу біжать обійматися. Думки про Єву і фонд на деякий час відходять на другий план, і я знаходжу те, за чим приїхала сюди. Звісно, мені дуже боляче від того, що я втратила те, чого так хотіла, але життя продовжується і я все одно можу допомогти цим дітям, як було до цього.

Додому повертаюся тільки пізно ввечері, виснажена й розбита. Дивно, але коли немає в голові якоїсь мети, все стає таким одноманітним і нецікавим. А ще мене добряче вибила з колії зустріч з Коршуном. Я сподівалася більше ніколи його не бачити, але доля, здається, думає інакше. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше