10.

Наступний ранок знову проводжу над унітазом. Принаймні, тепер я розумію, що зі мною не так і намагаюся сприймати все не так критично. Вже через годину, трохи втомлена, але від того не менш щаслива, їду в кав'ярню. Поки що не знаю, як буду працювати, адже аромат кави тепер під забороною, але сидіти в чотирьох стінах також не хочу. 

Ігоря сьогодні немає, напевно, не сподівався, що я заявлюся сюди, тому й не приїхав. Поки дівчата обслуговують гостей, я сідаю за столик біля вікна і займаюся бухгалтерією. Ця робота також на мені, адже я власниця. 

Дзвоник на дверях не замовкає, адже одні гості приходять, а інші йдуть. Я ж на це не звертаю уваги, тому що повністю занурююсь в розрахунки. Але коли хтось сідає за столик навпроти мене, підіймаю голову і чомусь зовсім не дивуюся.

- Що ти тут робиш? - невдоволено питає Коршун. Цікаво, чому він заявився сюди з самого ранку?

- Працюю. Хіба не видно? - відповідаю стримано. Сваритися перед десятком людей щось зовсім не хочеться. 

- Чому ти не вдома? Тобі треба відпочивати, - знову наполягає Макс, а я відчуваю, як терпіння починає підводити. 

- Я не хвора, щоб вдома сидіти. Почуваюся добре. Можеш бути спокійним. З дітками все чудово, - вдається навіть мило усміхатися, хоча насправді хочеться показати йому язика. 

- А з тобою? - питає прямо, а я навіть гублюся від такого запитання. 

- І зі мною, - кажу. - Не треба вдавати, що я важлива тобі, Максе. 

- А якщо я не вдаю? - знову запитує, а я не знаю, що йому відповісти. Впевнена, що вдає. Тут і думати нічого. 

Офіціантка Даша ставить перед Коршуном чашку з кавою, й аромат напою миттєво проникає мені в ніздрі. Нудота не змушує себе чекати, тому, закривши рота рукою, підскакую з місця і біжу в туалет. Так поспішаю, що навіть двері забуваю зачинити і вже за мить на порозі з'являється Макс. 

- І це ти називаєш "все добре"? - гиркає, спостерігаючи за тим, як мене вивертає в унітаз. Чесно кажучи, зараз мені шалено соромно, але злість на цього чоловіка навіть це переборює. 

- У мене токсикоз. Всі вагітні це переживають, - бурчу і, підвівшись на ноги, швидко вмиваю обличчя. Виглядаю жахливо, адже макіяж змивається, а блідий колір шкіри залишається. 

- Поїхали в лікарню. Я маю переконатися, що це дійсно так, - Макс хапає мене за руку і тягне за собою у вузький коридор. Місця тут шалено мало, саме тому мені доводиться бути дуже близько до Коршуна. 

- Це дійсно так! - кажу твердо і вириваю руку. - Досить вже поводитись як істеричка. Я обіцяю, що робитиму все для здоров'я наших дітей. Але контролювати кожен мій крок не варто. 

- Варто! - заперечує Макс, а я тільки очі до неба закочую. Ну як до нього достукатися? - Ілона з Владом повертаються сьогодні після обіду. Будь готова, що до тебе заявляться. 

- Спасибі, що попередив, - відступаю ще на крок, тому що близькість Макса змушує мене хвилюватися. - А тобі на роботу не треба? 

- Треба, - вперше за час нашої розмови Макс усміхається. - Тільки от думати я можу зовсім не про роботу. Все летить шкереберть, Юле. Я не знаю, що робити і як все повернути. Не знаю, чи варто щось змінювати, щоб не зробити гірше. А ще я не знаю, що відчуваю до тебе. Єдине, що знаю точно, - не хочу втрачати. Ні тебе, ні їх. 

Макс робить швидкі кроки назустріч й абсолютно несподівано кладе свою долоню мені на живіт. Від шоку завмираю і не знаю, що робити чи говорити. Зараз він дивиться мені в очі, а я… у його. Вперше з моменту як Макс заявив про розлучення, я відчуваю до нього не образу, хоча і вона десь є на задвірках свідомості. Я відчуваю, що не так просто буде розлюбити його. І навіть якщо це станеться, тепер між нами є дві маленькі ниточки, які ніколи не порвуться. 

- Юле! - у коридор виходить офіціантка Даша і кличе мене. Саме її голос повертає мене в реальність і Макса, здається, також. Він відступає і забирає руку, а я відчуваю, як різко пересохло в горлі і не виходить що-небудь сказати. 

- До зустрічі, Юль, - каже тихо Коршун і швидко прямує до виходу в зал. Коли залишаюся у коридорі з Дашею, повітря з шумом покидає легені. Ну чому ж так важко все це? 

- Пробач. Я завадила? - Даша наближається і зацікавлено мене розглядає. 

- Ні. Все гаразд. Ти щось хотіла? - швидко беру себе в руки. Коли поруч немає Макса, зробити це доволі просто. 

- Ні, тобто так, - здається, дівчина вагається. - Можна мені сьогодні піти раніше? У сестри день народження.

- Звісно. День народження - це святе, - усміхаюся. 

Даша йде, а я розумію, що сьогодні доведеться залишитися на роботі допізна. В принципі, це непогано, адже  вдома, наодинці з собою, значно важче. 

Після обіду мені навіть вдається звикнутись з ароматом кави. Близько п'ятої сонце закривають важкі хмари, різко темніє і починає накрапати дощ. Всередину заходить велика компанія молоді, яка знайшла прихисток від грози. Швидко готую для всіх замовлення і думаю над тим, що не хочу повертатися у порожню квартиру. 

Ненавиджу грозу, а зараз, під час вагітності, ненавиджу її вдвічі сильніше. 

Коли настає час закривати кафе, роблю це з небажанням. Опинившись у салоні автомобіля, намагаюся пригладити мокре волосся і не панікувати. Дощ тільки набирає обертів, і коли чую гуркіт грому, підстрибую на сидінні.