Дідух

Дідух.

Вічність зникає перед страхом.

1.

Дитячий автобус їхав неспішно, хоч не хоч, але сама дорога тут диктувала швидкість. Водій дядя Саша пробуркотів щось під ніс та закрутив важке кермо вслід за дорогою наліво. За зеленими пагорбами з'явилися нові, да такі, де сосни торкалися похмурого сірого неба. На передньому сидінні Оленка малювала гори на запотілому склі, а поруч з нею рудий Данилко постійно тримав палець у носі, знову намагаючись щось в ньому знайти. Він задумливо дивився на дорогу за вікном. Позаду них Микола Юрчик та Микола Камінський хіхікали, та по черзі обговорювали усіх навколо. Далі сидів одинак Сергійко, а у сусідньому ряду – сестри Милені. Чи були вони сестрами ніхто не знав, але назовні дівчата були зовсім різні, та і характером теж. Усі діти тільки но поступили до дитячого будинку. Так сталося, що тут їх разом забрали у якійсь літній табір біля села Микуличин. Навіть викладач та вихователь дівчат та хлопчиків, ненависний Іван Петрович, був вимушений поїхати раніше на добу до місця призначення, щоб навести у приміщеннях табору хоча б поверхневий порядок. Звичайно, що бажання діток ніхто і не запитував, як і дядю Сашу, який прийняв учора забагато горілки, вболіваючи за наше київське «Динамо». Можливість відвести дітей до Карпат та оздоровити з’явилась випадково, тому і підготовка до проживання діток відбувалась не аби як.

Першою замітила собак навколо саме Оленка, коли вільного місця на склі вже не залишилося, а зайнятися в дорозі більше не було чим. Пси бігли поруч з автобусом неймовірно швидко, та здавалось зовсім не втомлювалися. Один пес був зовсім чорний, немов небо під час дощу, інші два були сірими. Вони мовчки бігли, здавалося що навіть летіли, ігноруючи куші та ями на вузькій гірський дорозі, лише іноді вимушено збігаючи вниз до бурхливої річки Прут. Оленка висунула язика та показала його звірюці, але поки собака не дивилась на дитину. Оленка так би і промовчала, але сестри Милені заголосили, щодо собак з іншого боку, та від загального галасу стомлений водій занадто різко повернув кермо. Старенький автобус закріпив, незадоволено відірвав праві колеса від землі, але ж знайшов у собі сили стати знову на всі чотири гумові опори. Голова водія кумедно вдарилася спочатку в запотіле бокове скло, а потім лягла на кермо. Автобус почав рухатись по колу, немов дитяча карусель. Дивні собаки зупинилися, та почали вити разом, як справжні дворові пси. Автобус перестав кружляти тільки вдарившись правим крилом у паркан старого цвинтаря, який мостився біля самої дороги. Сірий облізлий туман так і не зміг перетворитися на дощ, тихо розвіявся та згодом зовсім зник. Може він теж боявся мертвих, як і старий автобус? Його передне колесо лопнуло від удару, а бокова двері зі скрипом відкрилася. Голова дяді Саші відкинулась назад, важко дихаючи. Сестри Мілені перестали кричати, коли до салону сунулась морда однієї з сірих собак, що бігли за автобусом. Маленькі Миколи не злякалися великих зубів та дикуватих жовтих очей і кинули в неї свої пляшечки з водою, вслід полетіло і забуте на сидінні зелене яблуко. Воно випадково попало в око тварини. Пес тявкнув, здивовано поглядів на дітей, але за ним вже пролізла інша, більш велика потвора. Рудий Данилко зрозумів, що перший в салон сунувся зацікавлений малюк, якщо можна так назвати величезну сіру собаку,  ось другий та третій були вже злими дорослими тваринами. Дівчата знову заголосили, та крик дітей зміг привести до тями бідного дядю Сашу, який застогнав та увесь закривавлений зміг відкрити неслухняні передні двері. Відбулося це не з першого разу. Але стони на гуркіт дорослого змогли відволікти дивних псів від легкої здобичі всередині салону. Їх морди зникли та Оленка з Данилкою не зговорюючись побігли на вихід. Напевно діти зрозуміли, що у замкнутому просторі добратися до них буде легше.

Дядя Саша зміг обійти кабіну, та підійти до дверей салону, опираючись руками о стіну автобусу. Червоні плями залишалися на біло-сірому фоні, там де він торкався металу. Дихав він важко та складно. Данилко разом з Оленкою побіг уперед, перескакуючи через повалені хрести та зелені могили. Десь з боку пролетіла одна сіра тінь, а потім ще одна. Позаду щось загоготіло, але хлопчик припустив ще швидше, не відпускаючи холодну руку дівчини, навіть на мить. Вони разом перестрибнули через невеличку огорожу та побігли у кущі, все вище і вище від дороги. Коли перший страх нарешті відпустив свої кігтики, хлопчик зупинився, щоб перевести подих.

- Що це до біса було? – запитала Оленка важко дихаючи.

- Я не знаю, але я з самого дитинства боюся собак. Навіть самих маленьких. А тут такі жахливі потвори. Вони ж ростом зі слона!

- Точно, а може і більше, - підтримала його дівчинка.

Десь збоку почулися крики та стук, та на маленьку галявину виповз багатостраждальний дядя Саша. Він несміло посміхнувся діткам, але Оленка побачила червоний шов на його шиї. Його багряна голова знову сіпнулася і хтось потягнув її назад, до кущів. Діти закричали, на галявину прибіг один с Микол, здається що Юрчик.

- Там нашого Миколу собаки на шматки рвуть, - сказав він і замовк, побачивши нарешті головного мисливця. Дідух вийшов на галявину, змотуючи свій зелений шнур, яким заарканив дядю Сашу. Він мовчки повалив бідного водія на жовте листя. Дядя Саша схопився за шию, ще маючи сили для супротиву, але мисливець добре знав своє діло. Одним рухом він підтягнув залишки вільного шнура до себе та перекинув зайвий кінець через гілку великого дубу, що ріс поруч. Ще один професійний рух і водій повис, вільно бовтаючись на дроті. Бородатий Дідух, в дивній зеленій уніформі, чомусь нагадував здичавілого солдата із якогось сумеречного майбутнього. Він міцно тримав шнур, перекинутого через гілку. Дядя Саша вже задихався, смикаючи ногами. На галявину забігла одна з сестер, але разом з нею вирвався і сірий пес. Дідух посміхнувся, його уніформа розгорнулася у сторони, копіюючи форму невеликої ялинки. Звісно, що і колір форми змінився із яскраво зеленого на більш природні тони. Якщо би він зараз став біля краю лісу, то його можна було і не побачити на фоні гірських дерев. Дідух спокійно чекав, намагаючи завершити вбивство, а сірий пес темряви злобно заричав на дітей, подавляючи їх волю і невеликі сили. Рвонувши вперед пес вкусив маленького Миколу за руку, а дівчинці Милені відірвав рукав сукні. Звісно, що після цього залякані діти більш не рухались, згуртувавшись разом. На галявину вистрибнув лісний горбун, зробивши невдалий перекид через голову. Він був майже двометрового зросту, з великими руками, які доставали майже до землі. Горб на спині не заважав йому рухатися, він використовував його, немов ніндзя-черепашка. Горбун ногами відштовхнув сірого пса, той перекинувся в повітрі і вдарився о сосну. Якщо хтось уважно би придивився, то побачив, що після удару о дерево сірий пес перетворився на чорного. Це важко пояснити, але мова не йшла про зміну кольору, скоріш темрява зсередини тварини вийшла назовні. Горбун випрямився, ставши при цьому нижче, все ж таки горб не давав можливості випростатися. Його руки нанесли кілька ударів по мисливцю, змусивши його відпустити водія. Тіло людини впало на листя, і хвала Богу, дядя Саша при цьому зітхнув, пробуючи жити далі. Не дарма кажуть люди, що п'яниця любе горе переживе. Горбун ще встиг вдарити двічі перед тим, як Дідух відповів йому. Від одного удару мисливець на людей закрився рукою, а інший у бік – пропустив. Кігті горбуна увійшли в тіло супротивника, випустив назовні трохи його крові. Тим часом відлетівший пес прийшов до тями та голосно завив, закликаючи родичів на допомогу. До нього прибігло ще двоє дивовижних псів. Дідух, не втрачаючи швидкості, пригнувся та повалив горбуна на землю. Величезні пси почали гавкати на дітей, але хлопці підняли декілька каменів та перейшли до несмілого наступу. Дівчата як могли, теж допомагали хлопцям, подаючи нові каменюки. Рудий Данилко підняв велику гілку та почав махати нею, намагаючись відігнати з галявини скажених псів.