На старт... увага... пари!

От і настав час, коли ми, такі дорослі діти, сидимо в університеті, що аж не віриться. Спочатку у нас лекції, які ми ну дууже ретельно записуємо. Одні викладачі диктують супер-швидко, а інші - якось адаптовано до дітей, які звикли писати багато, але повільно. Я належу саме до другої категорії. В нас акцент зроблений на англійській мові, крім педагогіки. І на одній із лекцій наша завкафедрою сказала таку річ: "На моїх лекціях ви можете навіть вишивати чи в'язати, але не говорити та не клацати в телефоні". Ця фраза дуже вплинула на моє становлення як особистості, в педагогічному сенсі. Хочу вам сказати, що до початку навчального року в університеті, я підготувалась конкретно: яскраві дівочі зошити, сумочка та безліч цікавого канцелярського приладдя. Це було зроблено для того, аби зробити навчання веселішим. І це спрацювало. Причому досить добре. 

Нам довгенько довелось звикати до розкладу перерв та дзвінків. А ще перебудова алгоритмів. Так, наприклад, у школі ми обідали об 11, а в університеті пара закінчується аж об 11:20, поки вийдеш з аудиторії, поки дійдеш до буфету, це десь 11:30, враховуємо черги. І коли до перерви лишається хвилин 20-30, шлунок починає нагадувати про себе невдоволеним бурчанням, який ти намагаєшся зробити нечутним, за допомогою покахикування або голосного перелистування зошита. 

На початку навчального року ми  намагаємось записувати абсолютно кожне слово викладача і перепитуємо по декілька разів, щоб не схибити. А далі щось намагаєшся запам'ятати, а щось просто записуєш в телефон, замітками. У нас був варіант знімати на відео лекції, але скажу відразу, що ідея це так собі. Бо, по-перше, треба брати дозвіл на зйомку, по-друге, треба мати дууже великий запас пам'яті на телефоні, по-третє, відео може перерватись через дзвінок, а по-четверте, ми з вами достеменно знаємо, що ніхто ці лекції передивлятись не буде і, тим паче, не буде вдома записувати в зошит. Все, що записав на лекції - твоє, а все, що не записав - не морочся, знайдеш в інтернеті.