Де живе щастя: міські історії

У свято (І)

Потяг летів у туман. Так незвично було спостерігати, як у січні замість снігу земля вкривається густими туманами. Володя на склі виводив химерні візерунки.

– О! Та ти художник! – дивувався дядько Василь, попутчик.

– Та що ви! У Діда Мороза краще виходить, – ніяковів хлопець від похвали.

– Та де того морозу взяти? Скільки живу, а такої тепліні в січні й не пам’ятаю, – ділився.

– Природа протестує і мстить, – долучився до розмови сусід по купе.

За вікном мелькнув вокзал. Заскреготіли гальма.

– Приїхали! - почав витягувати сумки Василь. – Так, руйнація зачепила всіх і вся.

Він одягнув куртку й уже на виході побажав: «Бережімось від знищення душ у новолітті».

– Володю, може підкинути тебе на правий? – звернувся з пропозицією.

– Дякую вам. Мене друг зустріне, – ввічливо відповів підліток.

– Як знаєш, – погодився чоловік і вирушив до виходу.

Перон гомонів, метушився, окрикував. Як тільки Володя вийшов із вагона, почув радісний голос Богдана: «Друже, з приїздом!» Білозубо всміхаючись, назустріч нісся Мізинчик.

Хлопці привіталися.

– Хоч би снігу привіз, – жартував Богдан. – Нагнав туману.

Володя не затримався з відповіддю: «Обіцяю, козу водитимемо по снігу!»

–Та ти ще й козу притягнув із собою, – жартував Мізинчик.

– Із приїздом, Володю! Радий бачити тебе, – підійшов до хлопців Богдан-старший і потиснув руку. – Годі теревені правити. Мати вже з обідом виглядає!

Узялися допомагати гостеві з речами.

– Ти що залізяччя притяг? – піднімаючи сумку, з’язвив друг.

– Ага, три дні збирали по селу.

На зупинці виднівся знайомий «фольксваген». Богдан-мододший відчинив дверцята й запропонував: «Сідай, Володю, біля батька, покажемо тобі наше місто».

Воно вражало! Захоплювало широчінню, імпозантністю. Минулим і сучасним! Майбутнім... «Розбудовується, оновлюється, змінюється на очах», – ніби читаючи думки друга, відзначав Богдан.

У квартирі пахло борщем і свіжоспеченими пампушками з часником. Марія очікувала на приїзд гостя. Жінка раділа, що син знайшов надійного друга. Хлопці  щодня спілкувалися, ділилися, сперечалися. Вона підтримала пропозицію гостювання й навіть узяла  відпустку.

Прочинилися двері. Коридор наповнився метушнею.

– Здрастуй, Володю! – привіталася. – Із приїздом!

– Доброго здоров’я, – відповів хлопець.

- Ходімо, я тобі кімнату покажу, – взявши речі друга, запропонував Мізинчик.

За столом згадували, жартували. Володька відзначив добродушність, щиросердність господарів. Згадалося йому гостювання в Іспанії, коли матір запросила на гостину, однак, він почував себе не у своїй тарілці. А тут по-іншому, по-родинному.

– Як там наші? – відволікла від роздумів Марія.

– Та нічого. Живуть – хліб жують, – відповів словами дідуся. – Вітання переказували. На свята запрошували.

– Цьогоріч святкуватимемо в місті, – промовив Богдан старший.

– Мабуть, я ваші плани порушив, – знітився хлопець. – Не вписався.

– Ні-ні! Ти бажаний і довгоочікуваний гість. Знаєш, як Мізинчик планував програму твого гостювання, – переконливо заспокоювала Марія. – На село плануємо, коли в Михайла буде поповнення.

Жінка краєм ока помітила, як Володя здригнувся, як тільки вона завела розмову про Михайла. Вирішила прояснити ситуацію.

– Чи не знаєш, як він з'їздив в Іспанію? Зустрічався з матір’ю? Бачив сестричку?

Марія була в курсі поїздки брата, однак, пам’ятаючи літню пригоду, хотіла підтримати хлопця.

– Зустрічався. Нібито порозумілися, – з сумом у голосі відповів.

– А чого ти так невесело? – запитав Богдан-старший.

– Сподівався, що повернуться разом, – щиро зізнався.

– Розумієш, Володю, доля розпорядилася по-своєму. У житті так буває, –підбираючи слова промовила жінка.

– Та ви не переймайтеся. Я ж усе розумію. Якби не Іспанія та війна, то дядько однозначно був би моїм батьком, – по-дорослому міркував підліток. – Знаєте, він сказав, що я завжди можу розраховувати на його підтримку.

Хлопець змахнув сльозу, яка повисла на кінчику вії. Він підвівся й вийшов за столу.

– Стривай, ми ще пирогом не смакували, який матуся спеціально до твого приїзду спекла, – затримуючи друга, промовив Мізинчик.

– Я зараз. По гостинці. За хвилину Володя повернувся з дарунками. Обдаровував, приказуючи: «На щастя, на здоров'я, на новий рік, щоб вам було з медом увесь рік». Він дістав банку меду й подав Богдану-старшому. Мізинчику перепала свистілка, змайстрована власноруч другом.

– А це вам, тітко Маріє, гостинець від бабусі, – промовив, витягуючи зв’язаний голубий шарф. – Личитиме до ваших незабудок. Усміхнувшись, щось пригадуючи, продовжив: «Коли бабуся бігала до ваших на уточнення певних деталей, то дядько Роман наголосив, що очі волошкові».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше