Міцний горішок (ІІ)

Міцний горішок (ІІ)

Володя проснувся і смачно потягнувся. У кімнату несміливо напрошувався ранок. Щупальцями-промінчиками пролазив крізь штори й залишав слід на старовинній кованій вазі біля дверей, яка вабила зір. У правому кутку стояв стіл, на якому красувався новенький ноутбук. Володя пам’ятає, як дядько Михайло, хрещений батько  Богдана-молодшого, зробив подарунок похреснику.

Хлопець звернув увагу на світлину, обрамлену невеличким вишитим рушником, яка висіла над столом. З фото посміхалися люди поважного віку, на колінах яких сиділо хлоп’я. Малий правою рукою обіймав за шию чоловіка, а у лівій тримав світлину.

– Щасливий, – видихнув Володя, впізнаючи хлопчика.

Він зістрибнув на м’який  килим і підійшов до шафи, наповненої рідкісними виданнями.

У цей час до кімнати заглянув Богдан-старший.

– О! Та ти рання пташка! – привітався чоловік. – Як спалося?

– Добре спали, сухі встали, – не затримався з відповіддю Володя. – А це все ваші? – кинувши погляд у бік шафи, – поцікавився.

– Так, дісталося від мого батька, академіка.

– А Бодьо ніколи не хвалився, що має дідуся-академіка, – дивувався гість.

– Тримав інтригу, – всміхнувся чоловік. – Хвалькуватість не для нас.

– Так це він на світлині з вашими батьками? – запитав Володя, взявшись за мочку правого вуха. Він так робив завжди, коли хотів про щось дізнатися.

– О! Та це окрема жартівлива родинна історія, – виграючи білозубо, пригадував чоловік. – Богдан відмовлявся фотографуватися без дівчат. Так усіх не посадиш на коліна! Придумали дати в руки світлину з сестрами, – ділився Богдан. – Нам є що згадувати! 

Глянувши на годинник, поквапив.

– О! Ляси точимо, а сніданок стигне, – перевів розмову. Одягайся й виходь. Запрошуємо.

– А Мізинчик? – одягаючи футболку, поцікавився гість.

– Так він і пригощатиме! Сьогодні черговий.

– Нічого собі, – дивувався Володя. – А мовчав, що вміє готувати.

– По секрету скажу, – таємниче промовив Богдан-старший. – Талант кулінара проявився, як із села приїхали. Пішли, сам переконаєшся.

За столом пахло кавою й сирниками. Володя так уминав, що аж за вухами лящало. Здавалося, що таких смачних сирників він ще не їв. Підхвалюючи друга, промовив: «Нащо тобі, Богдане, в майстри спорту пертися? Краще в кулінари». Він старанно вичищав тарілку сирником, не залишаючи і краплі варення.

– Може тобі ще покласти? – запропонувала Марія, спостерігаючи за хлопцем.

– А я вас не об’їм? – відверто запитав, згадуючи, як бабуся повчала бути скромним. – У місті ж не падає з небес!

За столом вибухнуло сміхом.

– З неба не падає, – відповів Богдан-старший. – А щоб мати, то треба дбати. Для того, щоб була сила дбати, то варто смачно наминати. Всім добавки, – скомандував господар. – По сирничку не буде зайвим! Смачнющі!

Мізинчик, спостерігаючи за другом, радів, що той тримається впевнено, не комплексує.

– Захвалите, – скромно промовив підліток.

– Та що ти, Бодю, – дожовуючи, промовив друг. – На цьогорічних канікулах будеш давати майстер-клас, як сирники готувати. Навіть Софійці носа втреш.

– Скажеш таке, – залився рум’янцем Богдан, як почув ім’я дівчини. Не патякай, а то боки намну!

– Налякав! Я можу і здачі дати. Дядько Михайло показав декілька прийомчиків. – А сирники – пальчики оближеш. Дякую за сніданок, друже, – понизив емоційний градус Володя.

Для родини не було секретом захоплення Богдана. Марія знала про сердечні справи сина й бачила зміни в його характері й поведінці. Мізинчик за рецептом Софійки готував сирники. А сьогодні цей емоційний спалах доказ того, що хлопець закохався по-серйозному.

– Як на мене, то це здорово, коли чоловік уміє готувати, – заповнюючи павзу, яка настала в розмові, промовила жінка. – Чи не так, Богданчику? – закоханим поглядом глянула на чоловіка.

– У нас робота не ділиться на чоловічу й жіночу, – відповів той. –Взаємопідтримка – основа міцної сім’ї. До речі, я люблю готувати. А тобі, сину, респект за сирники! Вдалися на славу, – похвалив, підводячись із-за столу.

– Я також не хочу сидіти у вас на шиї, – долучився до розмови Володя. Беру чергування на себе. Приготую таку грибну юшку, що язик проковтнете.

– Забито, – погодилася Марія. – На Святвечір страва за тобою. До речі, твої гриби притримали.

– Та я ще привіз, – згадав гість. – От забудько! Я зараз, – поквапився в кімнату.

За хвилину він виніс полотняну торбинку й поклав на столі. Розв’язавши, простягнув Марії.

– Пахнуть лісом, – тримайте. – Буде й на юшку, й на креплики.

По кухні поповз запах сушених грибів.

– Ой! – вигукнула Марія. – Пахнуть як! Пам’ятаю...

– Марієчко, як упадемо у спогади, то не встигнемо до Богдана на тренування. А Володі варто показати, де син гартує душу й тіло.