Де живе щастя: міські історії

Де живуть традиції (ІІІ)

Де живуть традиції (ІІІ)

Січневе надвечір’я настирливо заповзало в кімнату. Воно з обережністю осідало по кутках, наповнюючи таємничістю все навколо. Володька розплющив очі. Спросоння захвилювався, однак усвідомивши, де він, заспокоївся. Сьогоднішній день приніс купу вражень. Екскурсія, басейн – це лиш початок пізнання міського життя, в якому щоденно друг крутився  як та білка в колесі.

– Чудові батьки в Мізинчика, міцна сім’я, – розмірковував хлопець, прокручуючи стрічку нинішніх подій. – Взаємопідтримка, взаєморозуміння – ось що є основою родинної щасливості. Не забрав би Чорнобиль тата, то й у мене склалося б по-іншому, – з гіркотою подумав, витираючи непрохану сльозу.

Хтось тихенько постукав у двері.

– Заходьте, – запросив Задирака, підіймаючись із ліжка.

До кімнати заглянув Богдан.

– Відпочив? – поцікавився.

– Та я що, наробився? – відповів задьористо.

– Від вражень також можна втомитися, – по-дорослому зауважив Мізинчик.

– Воно то так, – згідливо промовив Володя. – Так солодко заснув!

– Треба було мені не тривожити тебе, – забідкався друг.

– Норм! – вдаряючи по плечу, – заспокоїв гість. – Я що? Спати приїхав, долаючи такенну відстань. Які плани? – поцікавився, заправляючи ліжко.

– Вечеряти й за їжачків-павучків, – скомандував Богдан. – Давай, поквапся, –  і прожогом кинувся з кімнати.

– О! З радістю, – відгукнувся Задирака й метнувся за Мізинчиком.

По кухні розносився запах дерунів і чебрецю.

– Як відпочивалося, Володю, – по-материнськи поцікавилася Марія.

– Суперово! - відповів хлопець. – А вам із-за мене й не до відпочинку, – кивнув зніяковіло на стіл.

Марія перехопила його погляд і підійшла до Володі.

– А ти думаєш, що ми божим духом живемо? – куйовдячи чуба, засміялася. – Прошу до вечері!

За столом панувала тиша. Хлопці вминали деруни за обидві щоки.

– Наполягала бабуся, щоб я сметани домашньої взяв, а дідусь відмовив, – перервав мовчанку гість. – Дорога далека, не довезе...

– От Солоха! – сплеснула в долоні Марія. – Без сметани деруни не такі смачні.

Жінка метнулася до холодильника й дістала банку.

– Ти диви! Ви може ще й корову тримаєте? – здивовано розглядав рідину, якою жінка поливала страву. – Нє, домашня густіша, – зі знанням справи висловлювався хлопець. – Хімія є хімія.

Богдан-старший, поглядаючи на нього, промовив: «Та ти, друже, народився фермером! У всьому знаєш толк».

– Корови не маємо, а от у магазині чи на базарі купляємо, – нарешті знайшлася з відповіддю Марія.

Вона дивувалася, настільки хлопець тямущий, й у кишеню за словом не полізе. «А ще казали, що зірвиголова. Були б рідні живі-здорові, то й у нього б усе склалося», – пульсувало в голові.

– То може спробуємо за моїм рецептом, тітко Маріє? – вклинилося в роздуми запитання Володі.

– Авжеж, – погодилася жінка, хоча до кінця не зрозуміла про що йдеться.

– Смачніше, коли ще й із підсмаженою цибулькою. Тоді й грибочки апетитніші, – продовжував.

– Вибач, Володю, загубилася в думках, – встряла Марія у розповідь хлопця. – Так що ти про цибульку?

– Так я про грибну підливу до дерунів із підсмаженою цибулею. Кажу, що в піст бабуся не сметану, а гриби до страви подає, – терпляче пояснював.

– Кожен край має свій звичай, – усміхнулася жінка. – Пам’ятаю, коли відпочивали в Карпатах, то смакували дерунами з сиром й юшкою з білих грибочків! До сьогодні на смак відчуваю!

– От потягнуло на спомини, – втрутився в розмову Богдан-старший. – Пора й за атрибути різдвяні братися.

– Пора-пора, – підтримав пропозицію батька Богдан-молодший, допомагаючи матері прибирати зі столу. – А там і згадуватиметься краще.

– А наш Дідух уже на Новий рік красувався. Шкода ялинку рубати, то ми з дідусем уже років із п’ять, як перейшли на жито-пшеницю та всяку пашницю, – ділився гість.

– Так на вашому подвір’ї красується справжня! – вигукнув Мізинчик.

– О! Відкрив Америку, – підштрикнув Володька. – Ми на свята прикрашаємо її, бо ще в дохристиянські часи вважалося, що в живому дереві селяться добрі духи, яких потрібно задобрювати. Однак зрубана ялинка – обманлива двотижнева радість, яку потім викидають на сміття. І що виходить? У мертвому нема життя, нема духів. То для чого прикрашати?

– Маєш рацію, Володю, – вклинився в розмову Богдан-старший. – Це й екологічна проблема. Щорічно нищиться тисячі деревець. Тому ми також надаємо перевагу Дідуху.

– Воно то так, – погодився хлопець, пом’якшуючи тон. – Різдво без найважливішого атрибута, що дівка без вінка на весіллі, – по-дорослому промовив гість.

– А ти й весільному вже знаєшся? Чи не зарано? – ущипнув словом Богдан- молодший.

– Аби не було пізно, – знайшовся з відповіддю друг.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше