Де живе щастя: міські історії

Святвечірнє (ІУ)

Святвечірнє (ІУ)

Святвечірній ранок по-хазяйськи заглядав у всі кутки. Він нагадував, що не годиться боки вилежувати й ненав’язливо спонукав до приготувань. А роботи на сьогодні вистачало кожному.

Володька давно не спав. Він лежав у ліжку й очікував, коли в будинку заворушиться життям. Як тільки почув, що щось задзеленчало на кухні, зістрибнув із ліжка, одягнувся й вийшов із кімнати. На його кроки Марія повернула голову й винувато глянула: «Розбудила?»

– Доброго ранку, тітонько, – чемно привітався. – Я рання пташка. А в такий день гріх спати, коли свято на порозі.

Він заглянув у каструлю, звідки потягнуло приємним запахом.

– Пшеничку варите? – запитав знаюче.

Не дочекавшись відповіді, продовжив: «І бабуся з неї починали! Програмували достаток на цілий рік».

– І все ти знаєш, – дивуючись, засміялася Марія.

– Я ж сільська дитина. Змалку привчали, – по-дорослому відповів. – Я за гриби візьмуся. Можна? – запитливо глянув у вічі жінці.

– Не можна, а потрібно, – згідливо промовила Марія. – Спершу варто поснідати.

– Успію. Як сонько підійде. Спить без задніх ніг. А я ж обіцяв Вам допомагати. Як кажуть у Журавлиному: «Обрався грибом, то лізь у креплик», –знайшовся з відповіддю.

– От забудько! – ляснувши себе по лобу, заметушився хлопець. – Треба було ж на ніч їх замочити.

На кухню ввійшов Богдан-старший.

– І кого будемо мочити? – пожартував. – Хто провинився?

– Мабуть, мені перепаде на горіхи, – забідкався Володя. – Не залив водою сушені гриби на ніч.

– Горіхи до куті нам усім знадобляться, – підморгнувши жінці, відповів чоловік. – А ти берися за білих, – й поставив на стіл миску.

Тільки тепер хлопець зауважив, що дядько зайшов на кухню не з пустими руками.

– О! Та тут грибів, що пів вулиці нагодувати можна, – заглядаючи в миску, пожвавішав гість. – Мені б каструлю, – запитливо глянув на Марію.

– Вибирай, – запропонувала, відчиняючи дверцята шафи.

Володя по-діловому підійшов до вибору. Він брав у руки, розглядав і ставив на місце.

– І нащо вам стільки добра? – дивувався, переставляючи. – А такої, як у бабусі, й нема, – розгублено повернувся до господині.

– Добра багато не буває, Володю. Наша сім’я чималенька, – промовила Марія.

Вона підійшла до шафи, взяла каструлю.

– А така підійде? – запитала. – Не бабусина, але для грибів якраз. Я в ній готую.

– Може й ця? – чухаючи потилицю, засумнівався хлопець. – Щоб не пригоріло.

Нарешті визначившись, Володя промив у мисці гриби й пересипав у каструлю, залив водою й поставив на плиту.

– Хвилин десять кипітимуть, а тоді й на друшляк, – глянувши на годинник, знаюче ділився вмінням. – Так ми готуємо.

– Що це ти, не снідавши, за роботу взявся? – показався у дверях Мізинчик. – Не спиться в гостях?

– Ні, друже, сон солодкий, але роботи сьогодні по вуха. Я ж відповідаю за гриби на святвечірньому столі. Закиплять, злию, промию, а тоді й до сніданку, якщо запросять, – відповів лукаво глянувши на Богдана-молодшого.

– Щось ти прошеним став, – змірявши поглядом друга, засміявся Мізинчик.

– Не прошений, а вихований, – по-серйозному відповів гість. – Ви зі мною так носитеся, наче з писаною торбою. Стільки часу витрачаєте на мене!

– Ми гостям завжди раді, Володю, – втрутилася в перемовини хлопців Марія. – Сподіваємося, що тобі ще не раз захочеться до нас навідатися.

– Усе в божих руках, – відповів Задирака по-дорослому. – Може вступатиму до вишу, – загадково промовив, згадуючи поїздку містом.

По-діловому глянувши на годинник, захвилювався: «Поки з вами теревені правив, то й десять хвилин пролетіло».

Із шафи для посуду дістав друшляк.

– Раз потрапив під руку, то допомагай, – промовив і тицьнув Богданові в руки посудину з дірочками.

Глянув навколо, вхопив рушничок і сам уміло зняв із плити каструлю, в якій варилися білі.

– Будемо проціджувати. Підставляй, – скомандував.

Богдан-молодший радо взявся допомагати.

По кухні поповз грибний запах.

– А пахнуть як! – потягнув носом Мізинчик.

– Наші, з Журавлиного. Пам’ятаєш, як збирали? – з лукавинкою в голосі запитав Володя.

– Та хіба таке полювання забудеш?! – відповів, червоніючи.

– А що це ти, сину, рум’янцем залився? – підійшла до хлопців Марія.

Вона чистила часник і любувалася, як хлопці спілкуються. Раділа, що нарешті підлітки знайшли спільну мову.

– Та то від пари, – виправдовувався Мізинчик.

Він не раз згадував літні пригоди в селі, ділився з матір’ю спогадами. Вона здогадувалася про сердечні справи сина, але в душу не лізла. Знала, як захоче, то сам впустить у закутки таємниці.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше