Волонтери (V)

Волонтери (V)

Різдво колядувало. Володьку, хлопця, який виріс на традиціях, не так легко було чим здивувати. Однак другий день свят заповзав у душу подіями, які залишать слід у його душі надовго.

Спозаранку гість почув пожвавлення в будинку. Крізь ледь прочинені двері він побачив, як господарі пакували паперові ящики. Марія, знявши з плити велику каструлю, загортала у плед. Володя почув її бідкання: «Тільки б не остигли, а то підігріті вже не так смакуватимуть».

‒ Та твої голубці зметуть хлопці за милу душу, ‒ заспокоював Богдан-старший, допомагаючи перев’язувати пакунок. 

Володя вирішив утрутися у процес. Він упевнено ввійшов на кухню, привітався й запропонував: «Вам зайві руки потрібні?»

‒ Так точно, рядовий Задирака, ‒ відповів по-військовому чоловік. ‒ Твоя допомога на вагу золота, Володю. Це ми відчули за останні дні, відколи ти в нас гостюєш. Знаєш толк у всьому, ‒ підхвалював дядько.

‒ Та я що, то все звично, – ніяковів Володя від похвали. ‒ А кому це ви дарунки готуєте? Таку каструляку не один день їсти можна.

‒ Каструля ‒ не їстівна, а от те, що в ній, ‒ спецзамовлення, – засміявся Богдан, відставляючи вбік готовий пакунок.

‒ Дивина! ‒ не здавався підліток! ‒ І хто це замість холодцю й м’яса їстиме голубці у різдвяні свята?

‒ А, є такі особи, що обожнюють страви, які готує тітка Марія. ‒ Двічі на рік приймаємо замовлення.

‒ Та що ви все загадками? ‒ вхопився за мочку вуха гість. ‒ Із досвіду знаю, що після Різдва мало хто на голубці налягає. Я от... ‒ не встиг закінчити, бо в кімнату зайшов Мізинчик.

‒ Тримайте виноградний сік, ‒ промовив і поставив на стіл дві скляних банки. ‒ Іду ще й за яблучним.

‒ Бодю, я з тобою, ‒ запропонував Володя й кинувся в сіни одягати куртку й шапку. ‒ Ти мене точно введеш у курс справи.

‒ О’кей, ‒ згідливо кивнув друг. ‒ Руки потрібні. Менше ходок робитиму. 

Відтоді, як почалися бойові дії на Сході, родина почала волонтерити. То була нелегка справа, однак надзвичайно необхідна. Коли стало зрозумілим, що сусіди з вогнем прийшли на рідну землю, Богдан і Марія вирішили створити пункт «Підтримай наших». На перших порах долучалися сім’ї знайомих військових у відставці. Наводили містки з бригадами, які потребували допомоги. По всій лінії вогню розвозили провіант, збирали замовлення. Після того, як Михайло, брат Марії, подався на фронт, волонтери взяли курс на відділення, в якому він служив. І тепер, після його повернення, так і допомагають бійцям.

‒ Виходить, що дядько Михайло раз у місяць також їздить до своїх? ‒ дивувався Володя, слухаючи розповідь Богдана-молодшого. ‒ А не признавався. Я б із радістю допоміг.

‒ Тепер знаєш, запропонуй допомогу, ‒ порадив Мізинчик, прикриваючи ляду погребу. ‒ Мабуть, чекав, щоб ти підріс, ‒ кинув погляд на друга.

‒ Та що я? Маленький? ‒ ображено надув губи Задирака. ‒ Після дідуся я в сім’ї за руки й ноги. Уся господарка на мені.

‒ Та що в тебе тої господарки! ‒ засміявся Богдан-молодший. ‒ Два хвости, три курки, кіт і пес.

‒ А ти спробуй щоденно обійти тих два хвости, нагодувати, почистити, випасти. А взимку ще й січки нарізати, ‒ не здавався хлопець.

‒ Вас тільки по смерть посилати, ‒ вийшов назустріч Богдан-старший. ‒ Що за спір? ‒ поцікавився, почувши розмову підлітків.

‒ Володя доводить, що він готовий стати волонтером! ‒ відповів Богдан-молодший.

‒ А чому б і ні? – згідливо промовив чоловік. ‒ Сьогодні й посвятимо. Покажемо, як тил підтримує передову, ‒ сказав, прочиняючи двері.

Поснідали. Зібравши все необхідне, за годину машина, завантажена продуктами, вирушила в дорогу.

‒ Стривайте, ‒ зупинила водія Марія. ‒  Кутю не взяли.

‒ Спокійно, кохана, все на місці, ‒ запевнив Богдан. ‒ У великому термосі.

‒ Дивина! ‒ вигукнув здивовано Володя. ‒ Хто це після Святвечора кутю їстиме?

‒ Темна ти сила, друже! ‒ відгукнувся на репліку Мізинчик. ‒ Три дні кутею сніданок розпочинають. А ще нібито розбираєшся у традиціях?

‒ А що? Володя досвідчений святкувальник. Нам є чому в нього повчитися. ‒ А смак грибної юшки дотепер на язиці, ‒ заступилася за гостя Марія.

‒ Дякую, тітонько, на доброму слові. ‒ А Бодьо має рацію ‒ протупив. Вискочив як Пилип із конопель, ‒ видихнув незручність хлопчина.

‒ А що, Володю, ти знаєш, як коноплі ростуть? ‒ кинув погляд на попутчика водій, Богдан-старший.

‒ Та що ви! Жартуєте, дядечку! Які коноплі?! Тут за мак штрафують, заставляють висмикувати. Навіть до куті купляємо у крамниці, ‒ почав збуджено розповідати.

‒ Факт, ‒ підтримав розповідь Богдан-молодший. ‒ На власні очі бачив, як поліціянти протокол складали на тітку Гафію, яка живе навпроти наших у селі. Таки заставили вимикати. До самого вечора жінка лаяла тих «гаспидів», що не залишили їй маку, щоб на Маковея освятити, й без мачинки на Святвечір оставили.

‒ О! То ще та тітка Гафія, ‒ засміялася Марія. ‒ Скільки себе пам’ятаю, вона такі концерти постійно влаштовує. Плаче, сипле прокльонами як горохом у торбу, а напередодні чи Маковея, чи Спаса поштучно продає головки маку в райцентрі. Таку ціну гилить, що й маку не захочеш. Подейкують, що має в полі, подалі від села, латку землі, то там і вирощує.