Оповідання

1

Ядвіга Костянтинівна Заболоцька мала дві значні вади, що заважали їй облаштувати сімейне гніздечко: зовнішність і характер. Ну, і ще ця робота, яка обмежувала коло знайомих Кощієм, Кікіморою, Водяним та парочкою дурників, що випадково траплялися у Казковому лісі. І жоден з них не погодився навіть погостювати у самотньої панни з тиждень – втікали наступного ранку.

Буквально років чотириста тому, коли вона підписувала довічний контракт, умови здавалися цілком пристойними: надавалося безкоштовне житло, право на безсмертя, володіння і використання магічних предметів, забезпечення продовольством просто за те, що вона буде тут мешкати і надавати чи не надавати за власним бажанням інформацію подорожнім. Тихо, спокійно. Ніхто не тикає носом, що он, мовляв, твоя менша сестра вже втретє вийшла заміж, а ти... Ніхто не вказує, у чому призначення жінки і не доводить, що її експерименти з вивчення мов різних тварин не просто безперспективні, а навіть суперечать тій аксіомі, що мову у повному розумінні цього слова мають лише люди...

Але останні років сто Ядвіга відчувала, що їй чогось бракує. Проаналізувавши свій психічний стан (панна Заболоцька була науковцем до мозку кісток), вона визначила дві можливі причини своєї депресії: підсвідоме бажання створити сім’ю та банальна нудьга.

Деякий час вона вагалася, з чого ж почати виправляти ситуацію. З одного боку, нудьга гнітила її більше, оскільки її наукова мета була вже давно досягнута, а жодних службових обов’язків Ядвіга не виконувала у зв’язку з відсутністю подорожніх. З іншими співробітниками Казкового лісу вона зустрічалася вкрай рідко, та й нічого такого, чого б вони не обговорили за останні чотириста років, не було. Можна було поговорити з котом Гаврилом, але ці розмови їй уже теж обридли... Це був уже сорок третій чорний кіт, який мешкав у її хатинці, але нічого такого, чого б не розповіли попередні сорок два, він сказати не міг, ті ж самі теми – весна, сметана, тепла пічка, те ж саме вранішнє „няв” біля дверей і вечірнє „мур-мур” на пічці...

– Просто у тебе почався березень, – поставив діагноз Гаврило. – Крім чоловіка, тобі ніщо не допоможе. Спробуй завести роман, хоча б на місяць, а там видно буде.

Ці слова цілком відповідали іншій версії панни Ядвіги. І хоча спочатку вона була налаштована на боротьбу з нудьгою, десь у підсвідомості майнула думка: „А раптом кіт правий? Мені, між іншим, вже чотириста тридцять років і з кожним роком мої шанси на особисте щастя зменшуються...” Таким чином, головною метою найближчого місяця стало визначення об’єкта пристрасті.

Виїхати за межі Казкового лісу означало порушити умови контракту. До того ж мудра панна цілком тверезо оцінювала свої шанси у середовищі, де є безліч інших жінок. І не просто є інші, вродливіші, кращі, ніжніші і хазяйновитіші, їх ще й значно більше, ніж потенційних наречених-чоловіків. Принаймні, так говорить статистика. Статистика також каже, що розрив між кількістю жінок і чоловіків у тому світі збільшується у кожній старшій віковій категорії. Тож панна Ядвіга вирішила грати на своїй території і за своїми правилами. Залишалося, зрозуміло, знайти чоловіче серце, за яке варто було боротися.

Для розумної жінки немає нічого неможливого. Отже, вирішено було звернутися до послуг газети оголошень і написати про себе кілька рядочків до колонки служби знайомств.

Ця справа виявилася не з легких. Свій перший варіант панна Заболоцька склала за зразком того оголошення, яке здалося їй найбільш привабливим для чоловіка. Проте свій варіант її глибоко розчарував: „430 років, 152 см зростом, фарбована шатенка з вузькими чорними очима, 100-100-100, шукаю чоловіка, згодного на переїзд до сільської місцевості”.

Так і сяк перекроювала Ядвіга своє оголошення, намагаючись якось вирізнитися із загальної маси самотніх жінок і врешті зупинилась на такому варіанті: „Насправді чарівна шатенка мініатюрного зросту, середнього віку, з округлими формами і виразними чорними очима, забезпечена житлом і матеріально, шукає розумного чоловіка атлетичної статури, романтика, для якого відстань – не проблема, згодного провести уїк-енд у невідомому місці”.

Докори сумління, звичайно, пиляли Ядвігу, але було зрозуміло, що іншого виходу немає. Стратегія була чітко продумана: по приїзді претендента представитися матір’ю потенційної нареченої. Змінити дороговкази, щоб він нікуди не виїхав, напоїти приворотним зіллям, а далі буде видно.

Перший телефонний дзвінок змусив Ядвігу зашарітися, ніби шістнадцятирічну дівчинку. У трубці пролунав оксамитовий чоловічий голос:

– Доброго дня! Мене звати Альберт, я телефоную за оголошенням. Вибачте за нескромне запитання...–

...панна Заболоцька була цілком готова навіть до дуже нескромних запитань...

                   –...а вартість проїзду і прожиття у „невідомому місці” буде відшкодована?

Ядвіга повісила трубку. Потім був іще алкоголік, який запитав, чи передбачається випивка, збоченець, який запропонував „для перевірки сексуальної сумісності зайнятися сексом то телефону”, ловелас, який телефонував з автомату і цікавився, чи гарантує вона, Ядвіга, повну конфіденційність від дружини...

Через два дні віра у романтичні почуття, у прекрасного принца і таке інше була безповоротно втрачена. Зазвучав ще один телефонний дзвінок. Спочатку Ядвіга і не думала брати трубку, але вирішила, що спробує востаннє.