Сварки, танці та ритм серця

****

– Я тебе ненавиджу! – простогнала Сашуня, вже всоте відпрацьовуючи одні й ті самі кроки й повороти.

– Три хвилини тому я вже чув це, – всміхнувся Сашко. – Та повір, мене це зовсім не торкає!

– Ти садюга, Косинський! – занила Яковенко. – Я вже сил не маю. Мої руки зараз відпадуть!

– Шурко, тримай спину! – гримнув на неї хлопець. – Бо словник українсько-англійський покладу на голову, танцюватимеш з ним!

– Я зараз помру – і це буде на твоїй совісті! – намагалася присоромити партнера.

– Не на того напала! – не повівся той. – Адже я знаю: єдине, що ти хочеш – перемогти. От і працюй без скиглення!

– Єдине, чого я хочу – убити тебе у найкривавіший спосіб.

– Гаразд, – дав слабину Сашко. – Кілька хвилин перерва, а потім відпрацьовуватимемо в парі.

Вже з перших занять з тренером їхня пара зрозуміла, що їм буде замало двох тренувань на тиждень. Тому у визначені дні вони відвідували з іншими учасниками Олену Михайлівну, в усі останні – займалися після уроків в своєму класі.

Вони розсували під вікна та стіни стільці й парти, звільняючи центр кімнати для танцю. Повторювали кроки й рухи, яким їх навчила хореограф, займалися до сьомого поту, але все одно злагодженості у танці їхня пара так і не проявила.

Яковенко цього не розуміла, а от Сашка це дуже засмучувало. Партнерка знову й знову наступала йому на ноги, плуталася в своїх, крокувала не в той бік, робила недоречні рухи.

Хоча в іншому, як не дивно, вони порозумілися. З них вийшов злагоджений творчий тандем: під гітарні переливи та веселий сміх з’явилася їхня пісня і були обрані світлини для номеру. Навіть технічні питання вирішувалися в атмосфері взаєморозуміння.

А от в танці – ніяк. Не можуть вони відчути одне одного. І це – халепа.

– Все, відпочили! Вставай, ледащице! – підганяв Сашко. – Часу до Дня Валентина в нас лишилося обмаль.

Дівчина знехотя підкорилася. Вона вже зовсім не горіла перемогою, тому що ніколи в житті ще так не болів в неї кожен м’яз, як від одного єдиного вальсу. Вже давно піддалася би бажанню все покинути, та стримувало набагато більше бажання не осоромитися й не стати посміховиськом.

Вже за звичкою Сашуня відняла руки: правицю скріпила міцним замочком з долонею Сашка, а ліву зручно вмостила на його плечі. Він легко повів, відраховуючи вголос вальсове «раз-два-три», та вже після третього кроку дівчина знов наступила йому на ногу, а той навіть оком не повів, починаючи все спочатку.

– Косинський, – Саша нарешті вирішила задати питання, яке давно вже мучило її. – А де ти все ж таки навчився танцювати? Я не думаю, що на баскетболі вчать рухатися на раз-два-три, і про гандбол таке не чула.

Спитати це варто було, аби побачити зніяковіння на обличчі непробивного Сашка Косинського.

– Шурко, не відволікайся! – була відповідь.

– То це страшна таємниця? – удавано злякалася партнерка, зовсім не приховуючи своєї цікавості.

Він зупинився та відійшов убік.

– Це не таємниця. Проте особисте. – замислившись відповів. – І якщо ти пообіцяєш, що в класі про це не дізнаються, бо не хочу розмов за спиною, я розповім.

– Обіцяю, звичайно, – погодилась з умовами. – Я тобі не пліткарка.

– Моя мама колись професійно займалася бальними танцями.

Сашуня уявила невисоку худорляву жіночку в синьому халаті техперсонала школи, Сашкову маму. Ця змарніла і передчасно постаріла жінка здавалася зовсім далекою від світу бальних танців.

– Вона танцювала у парі з моїм батьком. Стосунки із партнерами – не рідке явище, а вона ще й кохала його. Та, коли батько дізнався, що вона завагітніла, ще й перед якимось надважливим турніром, розізлився на неї. Він терміново знайшов нову партнерку, а долею колишньої і власного сина ніколи не переймався. Тому я з дитинства став єдиним партнером для мами. Це вона мене навчила.

Вони трохи помовчали, та Сашко врешті порушив мовчанку:

– До роботи!

– Косинський! – Сашуня незадоволено скривилася. – Вмієш ти зламати кайф від відпочинку!

– Шурко!

– Та все, встаю вже! – приречено підійшла до партнера. – До речі, ти не міг би не називати мене Шуркою.

– Та без проблем! – злегка погодився, хитро всміхнувшись. – Але за умови, якщо й ти згадаєш, моє ім’я.

– Я подумаю.

– Я теж.

****

До заповітного дня лишалося кілька днів, та Сашуня не піддавалась муштрі. Сашко шукав різні підходи до партнерки, та все виявлялося недієвим. Хоча він не злився, тому що тренування завжди проходили весело. Вони постійно знаходили привід, щоб вдало пожартувати одне з одного, ще й без колишніх колючих шпильок.

Зараз хлопець вже не міг пригадати, що в Яковенко здавалося таким відразливим: чи то постійно зарозумілий вигляд обличчя, чи пихато піднятий ніс, чи зверхнє ставлення до всіх оточуючих, особливо до нього. Тепер він бачив, що то все показне. Сашуня виявилася цікавою співрозмовницею, щирою, компанійською, з відмінним почуттям гумору та чудовими карими очима з бурштиновими веселинками всередині, що заворожували Сашка.

Він увімкнув музику. Партнерка мовчки намагалася пристосуватися під вальсовий ритм, та коли знов наступила йому на ногу, мало не розплакалася.

– Так, Сашо, давай спробуємо інакше. – терпляче запропонував хлопець.

Цієї миті дівчина відчула їх, отих славнозвісних метеликів, що дружно затріпотіли крильцями у неї в животі. Він назвав її на ім’я! Не глузливе Шурка, а Саша. Саша! Саша!!!

Музика стихла. Дівчина вже приготувалася механічно відпрацьовувати кроки під «раз-два-три», але вона помилилась.

– Закрий очі, – сказав наставник.

Слухняно заплющила.

– Тепер викинь з голови все, ні про що не думай, не рахуй кроки. Спробуй відчути себе, ритм свого серця. Не думай куди ступати. Відчуй мене, довірся мені, будь моїм продовженням. Я вестиму, а ти просто йди за мною.