Deja vu

Deja vu

Новий день - точний клон інших, однаково сірих і прісних, почався з похмурого, безбарвного ранку. Дрібний дощик, що розмірено відбивав дріб по жерстяному даху, тужливий свист чайника на плиті... Віра звичним рухом узяла горня з самого краю полиці. Поки, поширюючи аромат на весь будинок, заварювалася кава, дістала з кишені халата пачку сигарет, прикурила від зламаного сірника, з насолодою затягуючись гіркуватим димом.
Голова трохи закрутилася, Віра оперлася рукою об край столу, поглядом зачепившись за мокру гілку старої черешні, схожу на пазуристу лапу упиря. Прикипівши поглядом до гілки, Віра знала, що відбудеться за мить. Ось зараз, пронизливо скрикнувши, на гілку сяде ворона. Віра допалить сигарету, кілька разів сьорбне кави, потім залишить горнятко на столі і вийде з кухні, щоб увімкнути у вітальні телевізор. Слухаючи новини, вона знову повернеться на кухню, візьме недопиту каву, підійде до вікна і побачить жінку в рожевому пальті. Жінка спіткнеться, а в будинку задзвонить, німий уже добрих півроку, стаціонарний телефон.
Віра напевно знала це, немов все вже відбувалося колись в тій же послідовності, з точністю до дрібниць. Напевно знала вона і те, що це малоприємне відчуття, під назвою дежавю, хоч одного разу в житті було у кожного. Або майже у кожного.
Ворона пронизливо каркнула, рука Віри здригнулась, на підлозі з'явилась невеличка кавова калюжа, і, не зважаючи на телефон , що настирливо деренчав у передпокої, Віра, мов сновида, вийшла з будинку. Крижані краплі дощу падали на обличчя і руки, але холоду Віра майже не відчувала. Всередині у неї було набагато холодніше, ніж на вулиці.
Віра прогледіла той момент, коли весь світ навколо, та і вона сама так радикально змінилися. Просто, в один з трьохсот шістдесяти п'яти схожих один на одного днів, вона поглянула в дзеркало і злякалася, не впізнавши сіру втомлену жінку, що дивилася з-під лоба, поза сумнівом тягнучи на всі свої «середньостатистичні тридцять три».
Але найстрашніше було в тому, що всі відчуття і думки Віри цілком відповідали цьому непривабливому зовнішньому вигляду.І якщо певні думки, в основному про те, що все на світі набридло, ще іноді відвідували її стомлений мозок, то почуття, раптом, всі зникли кудись, за винятком роздратованості і  безмежної втоми.
- Так далі продовжуватися не може! – рішуче мовила подруга Леська, співчутливо дивлячись в позбавлені макіяжу, почервонілі від сигаретного диму, очі Віри.
- Як – так? – байдуже запалюючи чергову сигарету, уточнила Віра.
- Ось скажи, дорогенька, коли востаннє ти надягала що-небудь, крім цих облізлих джинсів? Коли востаннє була в перукарні, не говорячи вже про салон краси?!
- Але... я не хочу..., - зітхнула Віра, дивлячись кудись повз Леську, що своїм яскравим забарвленням і невгамовними балачками нагадувала хвилястого папужку.
- Так?! А чого хочеш?
- Спати. І палити . І ще – спати.
- У тебе - авітаміноз, - поставила діагноз Леська, - осіння депресія, криза середнього віку. Але нічого. Це цілком виліковне. Збирайся.
- Куди?
- Пробіжимося по магазинах, а потім десь пообідаємо, до речі, що у вас з Вітькою?
- З яким Вітькою? – позіхнула Віра.
- Все ясно, - зітхнула Леська.
- Що - ясно?
- Магазини не допоможуть.
- Ось тут я з тобою згодна, - кивнула Віра. Менше всього на світі я хочу тинятися по магазинах. Насправді, я нічого не хочу, нічого не люблю... це просто старість так починається.
- Ти збожеволіла! Яка, в дідька, старість?! А відносно не «люблю»... є у мене знайома одна - ворожка...
- Ну ось і приїхали!
- І нічого не приїхали! – обурилась Леська. Яна просто дива творить, саме з такими, як ти. Ось, візьми, адресу...
Засунувши в руку Віри візитівку, Леська заспішила і випарувалася так само несподівано, як і з'явилася. Втім, за довгі двадцять років дружби, Віра до цього звикла.
Коли за подругою зачинилися двері, Віра, насолоджуючись тишею, повернулася на кухню. Рука потягнулася до пачки сигарет, яка виявилася по-зрадницьки порожньою. Роздратовано накинувши на плечі потерту шкірянку, вона вискочила з дому, попрямувавши до сигаретного кіоску за рогом. Згідно з неписаним законом підлості, кіоск був зачинений.
Важким поглядом свердлячи облізлу стіну кіоску, Віра побачила оголошення. Цілителька Яна обіцяла за один сеанс, зняти вроки, наговір, вінець безшлюбності, усунути всіляку залежність, попутно позбавивши від радикуліту, геморою, енурезу, а за одно і  кількох сотень а то і тисяч гривень, що, зазвичай так обтяжують карму довірливим матронам. Аби просто впевнитись, Віра дістала з кишені листок, що дала Леська. Звісно. Це була та сама ворожка.
Відчуваючи нездоланне бажання вивести шарлатанку на чисту воду, вона сіла в автобус, що йшов у потрібному напрямку.
-  Ти дуже емоційна і вразлива особа, - низьким охриплим голосом повідала ворожка, дивлячись в долоню Віри.
- Невже? – іронічно посміхнулася вразлива особа.
- Так. Я знаю, про що говорю. Також я бачу, що душа твоя спить. Міцно спить, ризикуючи не прокинутися більше ніколи...
- Що це означає? – сердито запитала Віра, вже жалкуючи, що піддалася на цю жалюгідну авантюру.
- Що, значить, не прокинутися ніколи? – підняла вималювані брови ворожка, - це називається одним простим словом. Смерть.
- Я помру?
- Гадаю ні. Я бачу любов, рівної якій, ти ще не відчувала. Я бачу людину, яка підходить тобі у всьому. Все співпадає просто ідеально. Лінії. Знаки. Планети. Повір мені – такий величезний дар дається людям один раз на тисячу років. Ти зустрінеш його... – ворожка раптом осіклася, її рука затремтіла, випустивши холодну, мов лід, долоню Віри.
- Що? Зв'язок з духами урвався? – єхидно запитала Віра.
- Мені нічого більше сказати, - розгублено пробурмотіла ворожка.
- Сеанс закінчений? Скільки з мене?– дістаючи з сумочки портмоне, спитала Віра.
Ворожка мовчала, відвернувшись до стіни. Відчувши себе ніяково, Віра спішно залишила кабінет.
Повернувшись додому, вона з порогу почула м'який чоловічий голос, що раптом здався знайомим. Рідкий азот тонкою цівкою пробіг уздовж хребта. На автопілоті увійшовши до вітальні, Віра зрозуміла, що просто забула вимкнути телевізор.
Не роздягаючись, вона сіла на край дивана, слухаючи неквапливу мову чоловіка з пірсінгом в лівому вусі. В руці його диміла незмінна сигарета. Досить популярний останнім часом актор, інтерв'ю якого, іншим разом Віра навряд чи стала б слухати, говорив чомусь її думками, озвучуючи її почуття, її відношення до світу, її погляди на життя. Людина по той бік екрану здавалася настільки близькою, що Віра реально відчувала запах диму від його сигарети. І лише смертельна втома в синьо-сірих пронизливо глибоких очах обдавала душу крижаним холодом.
Не розуміючи, що відбувається у неї всередині, Віра слухала прості відповіді на каверзні запитання молоденької кореспондентки, для якої бути язвою – це просто робота така, і відчувала, що фізично не може відірватися від екрану. Так, просидівши з відкритим ротом до початку реклами, слухаючи оглушливий дріб власного серця, вона невпевненою ходою увійшла до кухні, де на підлозі лежала порожня пачка з-під сигарет.
Судомно ковтнувши недопитої зранку кави, Віра знову кинулася до сигаретного кіоску, біля якого утворилася невелика черга, що складалася з поважної матері сімейства, і неохайного дядечка в спортивних штанях з червоними лампасами.
- Чули вже? – говорила жінка, - заштовхуючи в наповнений продуктами пакет, блок червоної «Прими».
- Так, шкода хлопа, - дихнувши в обличчя сердитої продавщиці перегаром, гикнув дядько.
- Молодий же ще був, і який талановитий, - охала тітка.
- Кажуть, пив багато, - вставила продавщиця.
- Про кого це вони? – спитала Віра, перераховуючи здачу.
- А ви не чули? Самохін помер. Від інфаркту, - зітхнула продавщиця, - а все вона, горілка винна...
У вухах Віри ці слова віддавали оглушливим дзвоном. Серце, відчайдушно підстрибнувши, зупинилося зовсім. Розуміючи лише те, що збожеволіла, Віра поволі пішла уздовж тротуару.
- Жіночко! А сигарети?! – заволала їй вслід продавщиця.
Так, пройшовши пішки два квартали, Віра увійшла до під'їзду незнайомого будинку. Піднялася по сходах, не дихаючи підійшла до прочинених дверей.
В кімнаті горіли свічки, і сильно пахло квітами, що валялися повсюди. Розштовхавши заплаканих жінок і похмурих чоловіків, вона побачила людину з пірсінгом в лівому вусі.
Він дуже втомився і тепер спить, – промайнуло в думці.
- Смерть – це коли душа заснула, і не прокинеться вже ніколи, - дзвеніли в голові слова ворожки Яни.
Відчувши нестерпний біль, який, рвав її зсередини з жорстокістю голодного дикого звіра, Віра надсадно закричала, і навзнак впала на підлогу.
- Ти збожеволіла!
Насилу, розплющивши очі, Віра побачила білу матову стелю власної вітальні.
- Ну, що, стара, догралася? Розказуй, що це на тебе найшло? Як ти опинилася на тому похороні?
- Лесько, я кохаю його... – не впізнаючи власного голосу, мовила Віра.
- Що?! – аж підскочила Леська.
- Я... я сама не розумію, - шепотіла Віра, не витираючи сліз, що величезними гарячими перлинами безперервно котилися по щоках. Я була у цієї твоєї... Яни, і вона сказала... вона...
- Заспокойся, - твердою рукою крапаючи на цукор валеріанку, наказала Леська.
- Одним словом, так, - вислухавши подругу, заявила вона, - цю горе провидицю я знаю давно – вчилися разом в інституті. І, повір мені, ніяких надприродних здібностей у неї нема. Звичайна шарлатанка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше