Demon de la bravoure

Demon de la bravoure. Частина 3: Останні хвилини.

  Вони пробули на пустирі близько години, коли нарешті з боку міста з’явився рух. З двох сторін Парижа виїхало декілька десятків вершників. Юрба припустила по двох ос­новних дорогах у бік передмістя. Частина однієї групи пої­хала окружним шляхом, який навскіс виходив на дорогу, в яку зливалися дві попередні, але вже за передмістям.

- Ого! Ти бачив? Куди це серед ночі може податися така величезна кавалькада? - з цікавістю дивився на цятки, якими були представлені вдалині вершники, Леньєр.

- По нас, наприклад, - відповів йому його товариш. Поет голосно засміявся:

- Сірано, ти такий гуморист. Я думаю, за мною відправ­лять не більше трьох головорізів. Завжди відправляють по троє. Неначе темна троїця свята, ця свита смерті люд нещас­ний представляє, і жертва пазурами їх скута, вже світла дня ніколи не пізнає... Якось так. А це ціла армія. Напевне намі­чається щось серйозне.

- Ба ж ні, друже. Це по нас.

- Ти певно з’їхав з глузду?

- Я чув чутки, що ображений тобою герцог вирішив на­травити на тебе цілу сотню найманців, аби тебе провчити й показати свою міць.

- Люди, які хочуть показати свою міць, гнуть підкови на ярмарку й забивають цвяхи долонями, а не насилають на нещасного майстра слова силу-силенну головорізів! - зно­ву вхопився за голову Леньєр.

- Ти образив людину, яка купує найдовшу шпагу лише для того, аби показати іншим, що у неї все краще і всього більше, ніж у інших. І ти дійсно думав, що тебе омине гірка доля?

- Вони все ближче. Господи, навіщо ми залишилися на цьому проклятущому пустирі напроти цієї клятої Нельської вежі? Якщо ти правий, то вони нас знайдуть! Ми б могли вже бути в передмісті, якби не сиділи тут! - раптом прийняв­ся звинувачувати Сірано Леньєр.

- Вони наздогнали б нас все одно. Ходімо за мною. Я бачив одну місцину, яка просто створена для сьогодніш­ньої ночі, - спокійно відповів фехтувальник. Поет ухопив його за плече:

- Якщо це дійсно по мене, то у тебе ще є час піти звідси. Навіщо ти залишаєшся?

- Я сказав, що буду захищати друга. Якщо я зараз від­ступлю, то чого буде варте моє слово? А якщо воно буде нічого не вартим, то втратить свою вагу й моє ім’я. Якби я зараз пішов, чи не проклинав би ти мене в своїй жахливій безпорадності? Тому, я залишаюся, Леньєре. І сподіваюся, що для мене ти зробив би теж саме. - У поета, який уважно слухав слова Сірано, на очах виступили сльози:

- Боюсь, у нас не буде можливості цього перевірити. Але, так. Так, я б пішов за тобою в самісінький центр пекла, якщо такий існує, друже. Але чому, чому ти водишся з воло­цюгою Леньєром? У тебе купа більш порядних і кращих дру­зів, - не міг заспокоїтися нещасний.

- Тому що ти - мій друг. Тому що ми ділили з тобою харч, дах над головою, разом мріяли про славу, вигадували вірші й оповідання, жартували, закохувалися в прекрасних жінок. Хіба цього мало? - посміхнувся до нього Сірано.

  У нього було звичайне обличчя, яке не мало особливо приєм­них рис. Його карі очі гордо й прискіпливо вдивлялися в навколишній світ, надаючи йому лихого вигляду, але, якщо уважно придивитися, десь в їхній глибині проглядалася глу­ха печаль та неабиякий розум. Вузькі губи майже завжди були міцно стиснуті, що лише доповнювало образ зверхньої та агресивної людини. Фехтувальник носив типові короткі вуса й борідку, його пряме чорне волосся не було гладким чи шовковистим, і зовсім не хотіло слухатися гребінця. Вирі­знявся лише великий, гострий ніс, який був одним зі слаб­ких місць гордовитого молодого гвардійця. Саме через ньо­го почалася череда його дуельних подвигів. Ні через питво, як говорять в шинках, ні через пристрасть, як, мрійливо мру­жачи очі, зітхають в просторих салонах красуні. І навіть не через славу, як шепочуться гасконці з його полку. Ні, все це лише засіб, як кажуть, не втратити обличчя. У цьому він був схожий на герцога Грамона. Звісно, згодом він навчився від­хрещуватися від забіяк жартами та хитрими підколками, але вже за звичкою викликав їх на дуель. Він сам про себе гово­рив, що буцімто схожий на дикобраза, і хто б його не потур­бував - отримує свою заслужену голку. І все ж, коли ця людина посміхалася, усі різкі риси згладжувалися, а обличчя починало іскритися любов’ю до життя, і всього, що є навко­ло. Леньєр міцно стиснув йому руку й не міг підібрати слів. Вперше в житті меткий на слова філософ, поет і п’яниця не міг дібрати жодного епітета, жодної метафори. Та бодай вигуку або хоча б звуку, аби передати другу те, що хоче повідомити йому його душа. Тим не менш Сірано все зрозу­мів. Це віддалося дзвінким відлунням у його очах, і на мить Леньєру здалося, що його друг і сам пустив сльозу від того.

  Вони мовчки пройшли декілька метрів у напрямку річки й зупинилися біля двох величезних дерев, які зростали дуже близько одне до одного, неодноразово переплітаючись кро­нами й лоскочучи одне одного листям. Відстань між їхніми стовбурами була не більше двох футів, а протяжність цього тунелю сягала близько трьох. Дерева знаходилися на неве­ликому підвищенні. Пагорб був не надто високим, але до­сить крутим та вузьким на своїй вершині. По суті, це була маленька ділянка землі з двома велетенськими дубами по­середині, про які говорилося вище.

- Якщо нас знайдуть, ми будемо оборонятися тут, - по­відомив Леньєру фехтувальник.

- Як спартанці, хай йому грець! «Ті, хто йде на смерть, вітають тебе!» - потер руки поет.

- Це сказали не спартанці. Так говорили римські гладіа­тори до імператора, перш ніж вийти на бій, - зауважив Сіра­но. - Але ти правий. Це наші Фермопіли. І постільки обхід­них доріг я тут не бачу, - він постукав кулаком по твердій корі дерева, - ми справимося.

  Тим часом стукіт копит наближався. За декілька хвилин, на дорозі перед пустирем, у клубках пилюки, з’явилася одна із груп. Інша кавалькада під’їзжала з другого боку. На роз­вилці дві групи зустрілися. Вони чекали на третю, яка мала виїхати з передмістя. Зборище було неймовірно різномас­тим. Там були молоді та зрілі, незграбні й вправні, вдягнені багато та досить бідно. Звісно, переважала частка молодих, але вистачало й більш старших вояків. Леньєр та Сірано припали до землі й обережно спостерігали за тим, що від­бувається. З уривків фраз, які долинали до їхнього сховку, стало ясно, що побоювання справдилися, і вся ця орда шу­кала саме їх. Досвідчені вояки застерігали інших від необ­думаних дій, посилаючись на те, що Леньєра супроводжує Сірано де Бержерак. Але в більшості випадків ці застере­ження не мали потрібного впливу й молоді найманці розка­зували як вони переможуть знаменитого фехтувальника.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше