Демон і Причепа

Глава 10

Тепер перекладати ці безглузді тексти стало моєю роботою. Коли це було заборонено й робилося таємно, було якось веселіше. Кожен вечір Викрадач приходив до мене і я віддавала йому переклад. Він мовчки кивав і, більше не сказавши ані слова, йшов геть. Я знову згадала шкільні дні, коли мене змушували робити теж саме. А я ж насправді ніколи не була гарним учнем. Хто б міг подумати, що ці навички мені знадобляться.

З кожним днем я боялася Викрадача все менше. Тепер, коли ми бачилися частіше, його спотворене обличчя стало для мене звичним і він сам здавався… майже нормальним. Я ніяк не могла второпати, навіщо йому мене тут тримати, але на спроби щось з’ясувати він відповідав лише багатозначним мовчанням. Мою нестачу спілкування я намагалася компенсувати компанією кішки, яку Викрадач кликав Люсі. На відміну від свого господаря, вона виявилася дуже дружньою й ми часто гралися разом. Це відволікало мене від смутних думок про батьків і друзів. Я вирішила відноситися до мого ув’язнення як до шансу розгадати таємницю Викрадача й таємно сподівалася, що хтось таки побачить повідомлення, залишене на дзеркалі, і врятує мене.

Я сиділа у вітальні. Камін пихтів яскравим полум’ям і кидав химерні тіні на запилену стару кімнату. Мене нагородили ліхтариком за гарну роботу. Він урочисто світив на моєму лобі. За вікном гриміла злива і я ніяк не могла впоратися з цією атмосферою, яка завжди віщувала щось химерне. Я засунула до рота печиво й зіщулилася, спостерігаючи за полум’ям. Головне — себе не накручувати і все буде добре. Це всього лише дощ… а ти в старовинному замку… із божевільним маніяком… читаєш про вовкулак… Я ковтнула слину і відчула, як моє тіло напружується й починає тремтіти. Зверху почувся тупіт, який періодично лунав вечорами. Дощ несамовито бив у вікно, змазуючи моє відображення в склі. Несподівано двері рипнули й до кімнати поважно зайшла Люсі. Я здригнулася, перелякано поглянувши на неї. Ні, я так збожеволію. За вікном промайнула блискавка. Я скочила на ноги. Через мить її наздогнав моторошний грім. Я обережно оминула кішку й вискочила в коридор. Звичайно, це було вкрай безглуздо — шукати безпеки у свого Викрадача, але краще я буду його бачити і знати все, що він збирається зробити наперед, аніж несподівано зустріну його з мачете в коридорі.

Я наблизилася до сходів і подивилася нагору. Викрадач був там, як завжди на таємному третьому поверсі. Я озирнулася, освітлюючи ліхтариком темний коридор, і знервовано ковтнула. Удари дощу створювали ілюзію, що хтось повільно наближається до мене.

— Ем… Викрадач! — невпевнено вигукнула я.

У відповідь тиша.

— Мені треба поговорити!

Нічого. Я ковтнула. Ну добре. Мені, звісно, було страшно підійматися туди, але грози я боялася ще більше. Я обережно ступила на сходинку. Вона скрипнула, змусивши мене сіпнутися. Я зробила ще крок, ще. Чому це так приємно — робити щось заборонене?

Я піднялася на третій поверх і опинилася в темному коридорі. В кінці із зачиненої кімнати просочувалося світло. Я невпевнено рушила туди, намагаючись крокувати якомога тихше. З обох сторін на мене вороже дивилися середньовічні обладунки, по стінах тягнувся віск із настінних підсвічників, стеля нависала наді мною й ніби давила своєю кам’яною величчю. Двері однієї з кімнат були прочинені і вітер гойдав їх, через що ті жалібно скрипіли. По коридору ніби розносився дитячий плач. Гнітючий і дратуючий. Я невпевнено наблизилася до прочиненої кімнати й зазирнула в щілину. У каміні тліло вугілля, крісло-качалка ледь похитувалася, навпроти виднівся кут ліжка. Невже це… його спальня? Я налякано озирнулася. Дощ несамовито калатав по вікну. Вітер все більш наполегливо намагався вибити шибки. Я знову поглянула в щілину. Кімната, можливо, відчинена тільки зараз. У ній може бути все: ключі, документи, телефон… По тілу пробігли мурахи. Тепер цей вечір здавався ще більш моторошним, але втратити такий шанс було б безглуздо. Я затримала повітря й обережно прослизнула усередину. Біля високого вікна, завішаного завісами, стояв стіл, закиданий блокнотами і книжками. Я наблизилася до нього. Серед літератури лежав старовинний кишеньковий годинник. Я взяла його в руки. На кришечці ледве виднілося гравірування: А. А.

— Адам, Айне, — прошепотіла я.

Я відчинила дверцята. Годинник показував опів на десяту. Я задумливо підняла очі й озирнулася, освітлюючи ліхтариком останок кімнати. Шафа, тумбочка, широке ліжко й над ним портрет. Я посвітила на нього і примружилася. Дівчина з довгим хвилястим волоссям посміхалася… моєю посмішкою. Дивилася моїми очима й була… мною?

— Що ти тут робиш?

Я сіпнулася і вдарилася об стіл, нажахано втупившись у несподіване джерело звуку. Викрадач прикував суворий погляд до мого обличчя і зробив крок.

— Не підходь! — вигукнула я й відступила вбік.

— Я спитав, що ти тут робиш! — гримнув він, не відриваючи від мене палаючих очей. Я позадкувала. На моєму шляху виросло ліжко, я вдарилася об нього і впала на матрац. Викрадач повільно наближався. Я квапливо поповзла назад, не відриваючи наляканого погляду від його скам’янілого обличчя.

— Що тобі від мене треба? — прошепотіла я тремтячими губами.

Він мовчав. Я уперлася спиною в холодну стіну й підняла очі. Я знову ковзнула поглядом по знайомих рисах обличчя на портреті й покосилася на Викрадача.

— Що це означає?

— Заспокойся, — твердо промовив він.

— У тебе мій величезний портрет над ліжком, а ти хочеш, щоби я заспокоїлася??? — вигукнула я, зовсім загубивши самовладання.

Він засунув руки в кишені джинсів і посміхнувся куточками своїх губ.

— Яка самозакоханість… Це не твій портрет.

Я обхопила себе руками, аби зупинити тремтіння.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше