глава 23

Я сонно підвелася і светр сповз донизу. Я насупилася. У пам’яті спливли тьмяні картини вчорашнього. У животі пурхали метелики й мені хотілося якомога швидше побачити свого Викрадача. Метелики??? Я хитнула головою, аби опритомніти. Чому це огидне відчуття ніяк не проходить? Можливо, я захворіла? Я доторкнулася до лоба, намагаючись зрозуміти чи є в мене температура, але в мене ніколи не виходило виконувати обов’язки ртуті, тому я швидко полишила спроби. Я сповзла з ліжка і впевнено попрямувала до дверей. Треба було швидше розібратися з цією ситуацією. Побачу його і все мине! У дзеркалі промайнуло моє відображення. Я зупинилася, зробила декілька кроків назад і придивилася. Мені завжди було все одно, у якому вигляді виходити з кімнати, але зараз я якось автоматично провела рукою по скуйовдженому волоссю. На цьому божевілля не закінчилося. Я витягла з валізи майже покриту павутинням підводку і провела нею по очах! Мій мозок повторював, що я повинна перестати робити ці дивні маневри, але ніщо не могло мене змусити вийти до Хейвана в такому вигляді. Коли я взялася за ручку, я твердо вирішила, що мені треба спалити всіх до одного метеликів у своєму животі!

На кухні було порожньо. Я зайшла й за звичкою зазирнула в каструлі на плиті. Там на мене, як завжди, чекав сніданок. Я почала наповнювати тарілку й раптом замислилася. Я ніколи не помічала, як Викрадач дбає про мене. Можливо, це через те, що я для нього чергова домашня тваринка, а можливо… я йому… подобаюсь?

— Доброго ранку.

Я сіпнулася й тарілка ледь не випала в мене з рук. У дверному прорізі стояв Викрадач із чашкою чаю в руках. Він виглядав зовсім невимушено, ніби вчора й не притискав мої руки до своїх грудей. Я видавила із себе щось на кшталт посмішки й зависла на декілька хвилин, намагаючись зрозуміти, що я відчуваю. Так, прискорене серцебиття, долоні потіють, він виглядає як найкраща людина у світі… Погані новини… Хейван спокійно відсьорбнув чай, з цікавістю спостерігаючи за мною. Я розгублено закліпала і протягнула йому светра.

— Дякую.

Викрадач наблизився до мене й, уважно вдивляючись у моє обличчя, узяв свою кофту.

— Все добре?

Я склала руки на грудях і швидко закивала.

— Так… я просто думаю… У цьому будинку якось похмуро… у тебе випадково не має алергії на сонце?

Він посміхнувся. Дивно, але тепер посмішка стала його звичною емоцією. А раніше я припускала, що він робот, надісланий прибульцями.

— Давно не перевіряв, – спокійно відзначив Хейван і підніс чашку до своїх губ.

Я закивала.

— Ось… іноді мені страшно виходити вночі з кімнати…

Він знову сьорбнув чай, задумливо дивлячись на мене.

— Може, це на краще?

Я ображено стисла губи й пояснила:

— Якщо тут прибрати… або хоча б відкрити завіси, це буде казкове місце.

Він підкинув брови:

— Це готичний замок із чудовиськом, що може бути ще більш казковим?

Я завмерла, зустрівшись із ним поглядом. Так… і, схоже, нам не вистачає лише балакаючого підсвічника.

Прибирання було лише спробою зайняти себе чимось, не пов’язаним із Хейваном. З кожним днем я відчувала себе ще більш хворою. Я могла застигнути на секунду, думаючи про його губи й жорстку щетину, через що втрачала нить розмови і відчувала себе безмежно тупою. Я не могла заснути годинами, згадуючи, як він випадково доторкнувся до моєї руки, чи усміхнувся, коли я сказала щось смішне. Я не знала куди себе діти, бо він був усюди. Навіть коли Хейван полишав будинок, я відчувала, як увесь замок дихав його присутністю.

Але все ж таки в моєї лихоманки були й позитивні сторони. Через два дні всі коридори засяяли новими фарбами, візерунки на стінах, люстри, килими, усе ніби повертало до того часу, коли замок був сповненим життя. Тепер я йшла по будинку і відчувала себе Елізабет Беннет. Я одягалася в сукні і вишукано бродила коридорами, ввічливо спілкуючись із портретами, які посміхалися мені зі стін.

— Ведь я сажаю алюминевые агурцы аа, на брезентовом поле… — я зняла віником павутину. — Я сажаю алюминевые агурцы аа… на брезентовом поле. Три чуковских близнеца, — я весело закружляла, — твердят, твердят мне без концаа. — Я піднесла віник до рота й заспівала голосніше, — метал не принесет плодаа… игра не стоит свеч, а результат трудаа.

Я розвернулася. У дверях стояв Хейван. Він без тіні сорому спостерігав за мною, знову тримаючи цю остогидлу чашку з чаєм у руках.

Я сховала віник за спину і він випав у мене з рук, голосно вдарившись об підлогу. Я покосилася на Викрадача і швидко випалила.

— Я думаю, ця пісня відображає марність діяльності чиновників у Радянському Союзі, які бездумно виконували накази зверху.

Так. У будь-якій ніяковій ситуації мудруй. Це надасть ілюзії сенсу всьому, що ти робиш.

Хейван, не відриваючи погляду від мене, відсьорбнув чай і повідомив незворушно:

— Ми їдемо в місто. Через п’ять хвилин чекаю тебе одягнутою унизу.

Я знервовано ковтнула слину.

— Що, мене будуть спалювати?

Він лише посміхнувся, як завжди, нічого не пояснивши.

Я уяви не мала, навіщо вперше за декілька місяців Хейван вивозить мене в місто. Щось усередині підказувало, що він хоче мене здихатися. Напевно, врешті вирішив зробити те, для чого тримав мене тут увесь цей час. Я зіщулилася, невпевнено натягаючи на себе кофту. Чудово. Я закохалася в людину, яка хоче продати мене в рабство… чи принести в жертву, чи ще щось, на що не вистачило моєї хворої уяви. Я схопила свій рюкзак і притиснула його до грудей. Мені необхідна зброя. Я невпевнено відкрила полицю тумбочки. Там вже давно лежав ніж, який я передбачливо вирішила тримати біля себе. Я поглянула на гостре лезо й ковтнула слину. Я не була впевнена, що наважуся його використати, але якщо буду висіти, прив’язана до дерева, точно подякую своїй завбачливості.