Демон і Причепа

Глава 6

Я поглянула в дзеркало і провела рукою по брудній щоці. Вода легко змила землю з мого обличчя і, нарешті, я прийняла більш-менш нормальний вигляд. Я закрутила маленького краника і протерла рушником руки, розглядаючи дерев’яні стіни невеликого гірського будиночка. Хата отця Лук’яна знаходилася подалі від усіх, на самотньому пагорбі. Усе тут виглядало споконвічно українським, і навіть сам священик, здавалося, зараз візьме трембіту й піде пасти овець. Я повісила рушника назад на гачок і повернулася на кухню. Тара балакала зі священиком, спершись на важкий дерев’яний стіл. Побачивши мене, вона весело скрикнула й кинулася у ванну, ледь не знісши мене з ніг. Я ледь зберегла рівновагу й підняла ніяковий погляд на священика.

— Тепер зовсім інша справа. — Посміхнувся Лук’ян. Біля його очей виступило декілька зморшок, які зробили його погляд ще приємнішим. — Ти голодна?

Я захитала головою:

— Ні, велике дякую. Мене звуть Аня, до речі.

— Я знаю, — спокійно сказав священик і піднявся зі стільця, — я отець Лук’ян. Сідай, донечко.

Я невпевнено наблизилася до нього і присіла. Священик обвів мене уважним поглядом. Мені завжди було якось ніяково в присутності служителя церкви, а поряд із цим я відчувала себе ще більш невпевнено. І це було навіть не через те, що він, як і всі тут, вже знав моє ім’я. Мене лякав його погляд. Було таке враження, що ми вже давно знайомі й він хоче розповісти мені щось дуже важливе. І сподіваюся, це не повідомлення про прийдешній апокаліпсис.

Священик узяв глечик і, не питаючи, налив густий рожевий напій у розмальовану глиняну чашку.

Я невпевнено подивилася на дивну рідину.

— Пий, це киселиця, — пояснив він.

Я скорилася і зробила ковток. Отець повільно присів на стілець і зазирнув у мої очі довгим пронизливим поглядом. Від цього дивацького жесту я раптом вдавилася й почала несамовито кашляти. Священик мовчки чекав, доки я закінчу, все ще пронизуючи мене своїми глибокими очима. Нарешті, я відкашлялася й він почав:.

— Чому ти тут, Ганна?

Що за запитання таке???

— Я… їхала додому… на дорозі був туман… ну й довелося зупинитися у вашому селищі… ненадовго.

— Ненадовго? — спокійно перепитав він. Я кивнула. Священик замислено відвів погляд. — Дім — це гарне місце… Думаю, тобі варто поквапитися. Тут тобі нічого робити. — Він помовчав секунду, а потім знову глянув на мене глибокими очима, у яких таїлася якась загадкова мудрість.

— Краще не сподіватися на наші дороги і взяти в когось коня, — я спантеличено втупилася в нього. Це він так лає Укравтодор, чи натякає мені на щось небезпечне в цьому місці? Він випростався і спокійно взяв у руки чашку, вказавши поглядом на ванну кімнату. Я округлила очі і вже відкрила рота, щоби спитати, що він, дідька, має на увазі, коли до кухні раптом увірвалася Тара і вмить підлетіла до нас. Отець подивився на неї і спитав, як ні в чому не бувало:

— Твоя мама просила передати їй кілька груздів?

Тара закивала.

— Так, отець.

Я розгублено перепитала:

— Що ви…? — священик перебив мене й надто офіційно промовив: — Приємно тобі провести час, Ганно.

Я сторопіла. Не знаю що саме, але щось у його погляді змусило мене промовчати.

 

Ми вийшли з хати Лук’яна на вулицю, яка тепер чомусь здалася мені трохи похмурішою. Можливо, це через відчуття небезпеки, яке мене не полишало після розмови з цим моторошним гуцулом, а може через те, що небо застелилось хмарами, сповненими важким дощем. По горах пробіг холодний вітер, сколихнувши високу траву.

— Тепер ти, сподіваюсь, нагулялася? — весело спитала Тара, жваво крокуючи біля мене.

— Не зовсім, — задумливо промовила я, все ще поглинута своїми думками. — Є тут ще якісь цікаві… може, дивні місця?

Тара засміялася й захитала головою.

— Ні, не дочекаєшся, більше я з тобою нікуди не піду.

Я зупинилася й серйозно подивилася на неї:

— Священик сказав мені одну дивну річ, там, коли ти була у ванній кімнаті.

Посмішка зникла з обличчя Тари. Я продовжила:

— Він сказав, що я повинна їхати звідси, не чекаючи Петра.

Брови Тари поповзли догори, але через мить вона хитнула головою й безтурботно знизала плечима:

— Не лякайся, Лук’ян іноді поводиться дивно, він дуже віруючий і не тільки в Бога, але й у різних лісових потвор.

— Так, але він виглядав дуже серйозним, — усе наполягала я.

— Не турбуйся, Ганна, ти тут у безпеці. І знаєш що? Я тобі все ж таки покажу одне цікаве місце, але ні слова мамі, що я тебе туди водила. Згода?

Я підкинула брови. Виглядає так, ніби мене намагаються купити. Ну добре, подивимося, що вона пропонує.

 

Тара повела нас пагорбами до лісу й ми разом спустилися назад у місто. Ми пішли вздовж залишків дороги, де асфальт більше заважав, аніж допомагав пересуватися. Будиночки на цій вулиці виглядали похмурими й мертвими: вікна вибиті, паркани повалені, город покритий густими чагарником. Тут вирувала дивна атмосфера спокою й старості. Було таке враження, що з-за вибитих шибок за мною хтось постійно стежить. Проте я швидко відкинула ці думки, адже з ними пересуватися селищем було надто лячно. Через декілька самотніх хат ми, врешті, зупинилися перед старим двоповерховим будинком. Його вікна були темні й порожні, двері зламані, сходи повнилися дірками. Я схвильовано потерла руки.



Ольга Соломахіна

Відредаговано: 14.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись