Демон і Причепа

Глава 7

Я злізла з воза й автоматично ковзнула поглядом по подвір’ю в пошуках машини Петра. Її ніде не було і, як не дивно, це мене потішило. Спочатку все навколо мене лякало, але тепер до страху приєдналася шалена цікавість! Це була маленька пригода із справжньою таємницею й декілька днів моїх канікул того коштували!.Я наблизилася до будинку й штовхнула двері. Вони прочинилисяй у мене втупилися декілька десятків незнайомих людей. Я завмерла, приголомшено оглядаючи незнайомців, які не менш здивовано дивилися на мене. В мить у голові спливла така безглузда думка: усі ці люди прийшли сюди спеціально, щоби подивитися на мене? Через сторопілий натовп протиснулася Берта і її обличчя осяяла широка посмішка:

— От ти і прийшла! — вигукнула вона, хапаючи мене за руку. Я спробувала щось запитати, але чомусь вийшло лише неясне белькотіння. Берта потягнула мене в натовп.

— Не лякайся, я влаштувала маленьку вечірку. У тебе є чудова можливість познайомитися з усіма.

Жінка кокетливо підморгнула. Берта трохи нахилилася до мого вуха і прошепотіла.

— Тобі просто необхідно послухати її ранковий ефір. Це просто щось!

Віта ніяково захихотіла. Я не встигла отямитися, коли жіночка зникла з мого поля зору і я опинилася перед наступним незнайомцем.

— Це Хват, він власник нашої газети «Місцева правда». Назву придумала його дружина. Дуже влучна, згодна?

Чоловік підняв свого капелюха і ввічливо нахилив голову.

— Приємно… — Тільки почала я й мене знову смикнули в іншу сторону.

— А це Велет — начальник поліції.

Високий широкоплечий чоловік стримано кивнув. Я так само стримано кивнула йому у відповідь. До нас наблизилась приємна жіночка з чашкою якоїсь рідини в руках, явно зацікавлена моєю персоною.

— А це Зоряна — дружина сільського голови знову поспішила відволіктись Берта.

Жіночка променисто посміхнулась й весело проворкотіла:

  • Привіт, дитинко. Не хочеш якось зайти в гості й скуштувати чудового пирога?

Берта активно закивала головою.

  • Дуже раджу, у Зоряни найсмачніші пироги на селі. Недарма вона другий рік поспіль виграє звання найкращого пекаря.

Я покосилася на Берту. Не хочу здатися упередженою, але якщо б дружина сільського голови захоплювалась декупажем, я впевнена, що кожний рік на бюджетні кошти купувалися б серветки й сотні жителів брали б участь у обклеюванні глечиків й тарілок. А вона б звичайно перемагала на кожному змаганні, як найкращій декупажист року.

Далі мені представили ще з десяток людей. Я кивала, наперебій забуваючи імена та обличчя. Один стариган підійшов до мене й запитав, чи залишусь я в селищі назавжди. Інший поцікавився чи були в мене тут родичі. А чоловік із дивним ім’ям Лоан почав захоплюватися дивовижною формою мого черепа. Мене це лякало, доки я не дізналися, що він патологоанатом і це для нього звична тема для розмови. Усі запрошували мене до себе в гості, постійно про щось розпитували. Я відповідала на автоматі, навіть не встигаючи розуміти з ким маю честь розмовляти. Нарешті, я сховалася від Берти й ледве дібралася до столу з їжею. Всупереч моїм сподіванням і тут мене не залишили в спокої. Один чоловік занадто захопився, розповідаючи мені історію своєї ферми. Я його майже не слухала, запихаючись усім, що потрапляло на очі. У мене була мета — швидше наїстися і втекти у свою кімнату.

— А потім Будило продав п’яту частину й моїй бабусі треба було шукати нового чоловіка… — Його історія раптом обірвалася несподіваним вигуком.

— Вони повернулися! — Я озирнулася, ледве не впустивши тістечко. У вітальню увійшли Петро з Гудмундом. Натовп вмить оточив їх та голосно загомонів.

Я залишила свого балакучого друга й занурилася в тісне коло людей. Петро вже щось розповідав, сумно потираючи потилицю. Я почула лише шматок розмови:

— Все вирішимо, все вирішимо. Я ж обіцяв.

Він підняв очі й помітив мене.

— Що, коли ми їдемо? — вигукнула я занепокоєно. Гудмунд зняв капелюха й голосно оголосив.

— Вночі стався обвал. Дорогу завалило і шлях повністю перекрито.

Я примружилася, стурбовано подивившись спочатку на Петра, а потім на Гудмунда:

— Що… а довго це? — розгублено пробелькотіла я.

— Що ж ти хочеш? — засміялася жіночка, з якою ми вже начебто знайомилися, але я ніяк не могла згадати її ім’я, — це гори, тут таке буває.

— Я можу тебе відвести назад у Рахів, — несподівано вигукнув Петро й Гудмунд зміряв його довгим незадоволеним поглядом. Я це помітила й відчула себе ще більш ніяково.

— Навіщо? Тільки палити бензин! Та й що їй робити в тому Рахові? Маршрутки все одно не ходять. Краще затриматися тут!

Усі, очікуючи, поглянули на мене. Я застигла, не на жарт збентежена. З одного боку, я тут постійно відчувала якусь небезпеку й це не на жарт турбувало мене, проте з іншого, було щось неймовірно привабливе в цьому місці. Щось, що ніяк не відпускало мене. Я ковтнула, напружено озирнувшись, і пробелькотіла невпевнено:

— Я не знаю… мені якось незручно…

— Все добре, — пролунав дзвінкий голос Берти, яка несподівано опинилася ззаду й обійняла мене за плечі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше