Демон і Причепа

Глава 13

Пролунав грім і темне, застелене густими хмарами небо, розсікла блискавка. Я підняла очі й мені на ніс впала маленька крапелька дощу. Я зморщилася, витираючи її з обличчя, і закуталась у курточку, прискорюючи крок. Дощ уже бив по кам’яній дорозі, залишаючи мокрі сліди. Вулиці були порожні і вперше за увесь час я відчула себе в безпеці Я добігла до місця призначення, піднялася по невисоких сходах і розсунула величезні дубові двері.

У бібліотеці витав запах старих книг, від високих темних стін відбивався лише шум дощу, довгі ряди шаф освітлювало тьмяне світло ламп. За столом, біля входу, сиділа літня бібліотекар. У її темному волоссі, яке вона затягла в тугу дульку, виднілася сивина. Жінка підняла погляд, відволікшись від великої книги в товстій палітурці, і з цікавістю подивилася на мене через маленькі окуляри, які впали їй на ніс.

Я привітно усміхнулася і штовхнула двері. Вони ліниво піддалися й зі скрипом зачинилися. Я наблизилася до бібліотекарки, струшуючи з куртки краплі дощу:

— Добридень.

Жінка слабко кивнула, не зводячи з мене здивованого погляду.

— Ну на вулиці й погода… — я вирішила почати з неформальної бесіди, а потім, коли вона втратить пильність, пробратися до найпотаємніших секретів цього селища.

— Ви ж Ганна, так? — невимушено спитала жінка, знищуючи мій геніальний план залишатися інкогніто. Я підняла очі та втомлено зітхнула.

— Саме так, я рада, що мені не треба носити бейджика з іменем.

— А я рада, що ви зайшли. Іноді хочеться побути наодинці з книгами, — задумливо промовила вона й обвела поглядом порожню бібліотеку, яка ніби дихала спокоєм і мудрістю. Я вже відкрила рота, щоби відповісти, але, схоже, це було скоріш твердженням, аніж запитанням. — Люди розучилися цінувати якісну літературу, — захоплено продовжила вона, — на щастя, є молодь, яка все ще не полишила цю шляхетну справу.

Мені аж стало трохи соромно, що я прийшла в бібліотеку не за Кафкою чи Булгаковим. Навіть на секунду захотілося попросити Шекспіра, але здоровий глузд нагадав мені, як я не любила класику в школі і я відмовилася від цієї ідеї. Тож я почала:

— Я повинна написати диплом по інфраструктурному аналізу. Зараз така погода, що дуже не погуляєш і я вирішила зайнятися вашою періодикою.

Вона насупилася, спантеличено поглянувши на мене. Добре, залишимо іноземні терміни:

— У вас є «місцева правда» за 4 останніх роки? — бібліотекар розгублено насунула окуляри на очі.

— Ви впевнені? Це дуже багато.

Я розвела руками, протягнувши з усією переконливістю, яку змогла тільки зібрати.

— Я вивчаю сучасний культурний клімат селищ зі слаборозвиненою інфраструктурою. Може, навіть напишу по цьому дипломну роботу.

— А хто ви за професією?

Я застигла:

— Культурний інфраструктолог, — Непогано. Тепер чекаємо реакції. Здивування, оцінюючий погляд, вираз захоплення й поваги. Чудово. Тепер треба подивитися в інтернеті чи таке взагалі існує.

Я допомогла їй дотягнути всі папки до столу для читання. Ми повторили цю операцію тричі. За цей час мені довелося вигадати, які предмети я вивчала й де хочу працювати. Міністерство урбаністичної політики. Непогано, так? Коли ми закінчили, стіл був заповнений газетами. Я обвела їх поглядом і мені стало не по собі. Я сподівалася, що буде менше. Але засучи рукава, ти ж відмінниця. Бібліотекар подивилася на мене із виразом щирого захоплення.

— Якщо потрібна буде допомога, я поруч. — Повідомила мені вона. Я вдячно посміхнулася. «Та йди вже. Моя фантазія вичерпується.» Бібліотекар повільно закивала. Хвилина ніякового мовчання й дивних посмішок — і жіночка повернулася до своєї товстенної книги, а я приступила до «інфраструктурного аналізу».

Зізнаюся, це селище не багате на події. Крім двометрового пирога й щорічного ярмарку тих же пирогів “ Який сюрприз!”, я не знайшла нічого цікавого. А сиділа я довго. Сотні заголовків, але нічого і близько схожого на вбивцю з темного замку. Я відкидала газети пачку за пачкою. За вікном вирувала злива. Величезні краплі дощу несамовито лупили в невелике вікно, божевільний вітер грав із листям дерев. Я навіть не чула грози. Уся моя увага була прикута до газет. Я повинна була знайти хоча б щось.

Нарешті мій погляд ковзнув по чомусь, що дало надію на відповіді. 15 листопада. На другій сторінці я прочитала чорні жирні літери на пожовклому папері:

Вигадки чи реальність? Прокляття замку сім’ї Айне.

Я не втрималася і вигукнула з усієї сили:

— Так!

Мій голос відбився від стін і луною пробіг по всій бібліотеці. Я миттєво затулила руками рота і схвильовано подивилася на бібліотекарку. Запанувала тиша. Жінка облизнула палець і перевернула сторінку, шелест якої пронісся по всій будівлі. Як мій крик можна було не помітити, я не знаю, але їй вдалося. Я втримала сміх і повернулася до своєї тепер улюбленої газети.

«Вбивство за вбивством сіяло страх і паніку в нашому місті. Кожен випадок ритуально припадав на повний місяць і всі з жахом чекали цього дня. Так було 50 років тому. Несподівано для всіх це закінчилося. Прокляття покинуло наше селище й жителі зітхнули з полегшенням. Усе забулося, село поринуло в спокій. Ніхто не чекав, що жахливі історії повернуться…»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше