День буде добрим

День буде добрим

День буде добрим

(новела у листах)

Доброго дня, люба подруго!

Ти мала рацію, коли говорила, що у листі можна сказати набагато більше, ніж при звичайній розмові, що слова будуть більш виважені і вагомі. Згодна: листуватися – це прикольно, хоч і незвичайно для сьогодення.

Дякую тобі за запрошення приїхати і перебути в тебе цей непевний час. Проте, мабуть, не буду зловживати твоєю ласкою, бо непевний час на те й непевний, що невідомо скільки він триватиме.

Щось навколо відбувається таке, що не дає можливості точно сказати, що воно буде далі і коли все це скінчиться. Стан ворожої настороженості, непевних невдоволених розмов і гарячкового пошуку правдивої інформації (що ж все-таки відбувається) тягнеться настільки довго, що вже майже не хвилює. Принаймні не так гостро, як колись. Здається все це переростає у звичку, яка притуплює всі почуття і викликає тільки легке роздратування, коли ж, нарешті, все це скінчиться…

Якщо спитаєш мене про новини, то мені, напевно, і сказати нічого буде… Моє чи наше (якщо враховувати і моїх хом’ячків, тобто діток) повсякденне життя доведене до автоматизму: робота-школа, дім-уроки, знову школа – чекаємо канікул. Планів ніяких не будуємо, навіть мала не лепетить про море, яке для неї завжди було заповітною мрією. А ще напружено прислухаємося до реву реактивних літаків, що наче над полігоном за точним розкладом кружляють над містом, усе чекаємо, коли ж вони почнуть відпрацьовувати точність влучення в намічені цілі. Вони не починають… тільки низько, як для реактивників, ніби приглядаючись до нас, дрібних комах на землі, літають колами, наповнюючи небо оглушливим ревом, а наші душі тривогою і страхом. Здається, що це звук придавлює до землі і з часом примусить нас плазувати, як тарганів.

Моя люба подруго, ти, мабуть, і не уявляєш, як це важко: тремтіти від жаху і посміхатися, бути переконаним і мовчати, бо страшно зникнути, покинути дітей напризволяще. А зникнути можна дуже навіть і просто. Ось так: був і немає – ніхто і не шукатиме. Навіть на «барикади» ,уявні чи реальні, йти не треба : досить приватної розмови з певними добрими друзями… колись друзями, а тепер… Хто знає, хто скаже: друг то чи ворог, чи просто так добродій, який знічев’я роздумує про закони життя суспільства, а сам , як на диктофон записує твої розпачливі виступи. А потім ти зникаєш. Тихо і непомітно для загалу, розпачливо і безнадійно для рідних.

Але ти не бійся за мене: я ж завжди була революціонеркою і борцем тільки в душі, тільки сама з собою я герой… Прикро усвідомлювати себе боягузкою, що тікає від реальності і завжди мовчить про свої бажання і переконання. Мабуть, не одна я така… таких багато. Переконаних, зляканих і мовчазних…

Ну, на сьогодні все: вільний час вичерпано, треба будити моїх хом’ячків, тобто діток, і збиратися на роботу.

Бувай, моя люба подруго. Міцно обіймаю твої тендітні плечі, що завжди підпирають мене у важку хвилину. Бувай…

Травень 2014

 

 

Доброго вечора, люба моя подруго!

Хоча ти, мабуть, читатимеш цього листа і не ввечері… До мене ж зараз у вікно заглядає жовтим оком повний місяць. Він малює на стінах крізь молоде листячко тополь химерне мереживо тіней і разом зі мною, здається, прислухається до вечірнього голосу міста. Пам’ятаєш я говорила тобі, що моє любе місто живе, що воно вміє говорити, сваритися, буркотіти і навіть співати. Ти ще підсміювалася з мене: мовляв я вигадую і занадто його люблю, моє місто…

Проте сьогодні, коли я їхала на роботу, моє місто здалося мені вже не таким… рідним, знайомим, зворушливим… Ні. Ти розумієш зовні нічого не змінилося: ті ж самі вулиці і будинки, тролейбуси і заклопотані пасажири в них, але … щось було не так.

У вікнах пропливали стіни будівель, помальовані прапорами і дивними гаслами. Час «ікс» призначений на одинадцяте травня. Єдине питання – навіщо? Усі аргументи, ніби і слушні на перший погляд, залишають якесь дивне відчуття, немов післясмак гнилої вишні, яка випадково трапилася серед зрілих і солодких. Навіщо?! Навіщо гасла і цей час «ікс», навіщо ці невдоволені обличчя і зціплені зуби, навіщо ворожнеча і зброя… Невже хтось може стріляти тут, у моєму любому місті?..

На жаль, це залишається тільки питанням.

Сьогодні мені доводили, що життя не потребує змін, що стабільність – це запорука процвітання. Дійсно, коли ми впевнені у завтрашньому дні, то не гарячкуємо і не хвилюємося, нами опановує спокій, але… Чи не стане цей спокій застоєм? Чи не затягнеться мулом наше життя, не зацвіте рястом, не стане тхнути болотом? Важко сказати напевне, що ж краще – карколомні зміни чи стабільність.

А місяць своїм химерним плетивом тіней доводить мені, що статичного так мало у нашій реальності. Граючись зі мною срібними відблисками, ставить і ставить запитання, на які, на жаль, поки що немає відповідей…

Мабуть, треба лягати, бо голова від цих запитань скоро лусне або виросте до розмірів конячих.

Добраніч, моя люба подруго! Добраніч, місяцю! Можливо, завтра я знайду хоч якусь відповідь на безліч своїх запитань.

Травень 2014

 

Доброго ранку!

Ще дуже-дуже рано… Небо ледь сіріє, навіть місяць ще яскравий. Тиша навколо така, що аж дзвенить у вухах. Лише тихо сопуть мої дітки уві сні, а я не можу спати. Очі, втуплені у стелю, втомилися. Перевертатися з боку на бік набридло.

Ти знаєш , я якась дуже стривожена стала. Навіть сплю погано, а такого ніколи не було. Ну, майже ніколи… ти ж пам’ятаєш : я або сплю або ні, зовсім ні. А тут щось дивне: чи то сон, чи то реальність. Голова і всеньке тіло болить після такої ночі нестерпно. І ніякі пігулки не допомагають.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше