5

– Ви ж знаєте, що Макс поруч? Поки ми тут сперечаємося, він шукає Сашу!

– Нехай шукає, – відрізала Ася. – Ми його давно піджидаємо.

– Але дочекалися мене, – нагадала я.

– Тут – тебе, а десь і його. – Дівча виглядало дуже самовпевнено. – З заговореного кола він вийде хіба що назад у цю свою дурну академію.

– І що завадить йому повернутися?

Жінки з родини Лісовика спантеличено перезирнулися.

– А він може? – напружено запитала бабця. – Туди і назад? Відразу?

– До мене він сьогодні «прилітав» двічі.

– О Боже!

Ася кинулася сходами вгору, за нею, спотикаючись, побігла її мама. Я випередила їх обох і першою вскочила у більшу кімнату, що явно належала хлопцеві.

– І де ваше коло?

Дівча підняло товстий килим і вказало на смугу солі.

– Втік, негідник, – видихнула зі сходів бабця. – Кажеш, він повернеться? Куди?

– До мене, – прошепотіла я.

– Чому це? – з підозрою уточнила Ася. – Що в тобі особливого?

– У лисиць гарний нюх, – пролунало за моєю спиною.

Я різко обернулася. Макс був тут – у вигляді людини, одягнений цього разу в стилі вісімдесятих.

– От тільки не треба приплітати сюди мій нік! – обурилась я. – Ви мене обманули!

– У чому? – Він обігнув килим і наблизився. – Сашу чекає чудове майбутнє. Це правда.

– Але якщо ви його заберете, катастрофи не станеться.

– Станеться. Академія втратить дуже перспективний кадр.

Ну й зарозумілість! Якщо досі я сумнівалась, то тепер остаточно переметнулася на бік батьків Саші.

– Ощасливите всіх, так? А його ви запитали, метре Максиміліане?

– А ти питала, лисичко? Ти хоч раз цікавилася, чого він хоче?

– Робити світ кращим! – крикнула я. – Наш світ, а не ваші пасовища єдинорогів! Ми сто разів це обговорювали, тому не треба агітації!

– Ти привела мене сюди.

– Я думала, він помирає, а ви пообіцяли його врятувати!

Макс байдуже знизав плечима і, обігнувши мене, зупинився поряд з притихлою Асею.

– Ти завжди настільки довірлива, лисичко? – промовив пихато. – Не думаю. Може, ти хотіла скоріше позбутися мене, забути про Сашка і побігти на свою дешеву вечірку?

– Я хвилювалася за нього!

– Угу, звичайно. Говори це собі частіше. – Метр повернувся до мене спиною. – Кличте його, – це адресувалося мамі та бабусі Лісовика. – Лисичка має рацію, обійдемося без довгих промов. Якщо Саша з'явиться до півночі, то проведе своє життя в багатстві, пошані і повазі. Якщо ні, я заберу її. – Макс поманив пальцем Асю, і вона, як заворожена, зробила крок до нього. – Четвертий рівень, абсолютна посередність, але це краще ніж нічого. Ага, мало не забув: такі, як вона, живуть недовго і нещасливо. Даю слово мага: якщо Саша прийде, дівчинка не постраждає. Ну?..

– Ви глухий? Саші тут немає, і вони не можуть із ним зв'язатися! – Я постаралася щиро в це повірити. – Гадаєте, вони не передбачили таку ситуацію?

Макс безтрепетно ступив на килим – прямо в заговорене коло. Ася йшла за ним без зайвих спонукань.

– Упевнений, що ні. – Метр сів на ліжко, закинув ноги в черевиках, з яких аж сочився крем для взуття, на білу подушку. – Раджу поквапитися, у мене будь-якої миті може лопнути терпіння. Наприклад, я зголоднію… Або згадаю, що запрошений на вечірній спектакль. Хочете, щоб все було чесно? Кличте Сашу. Це його вибір, а не ваш.

Я безпорадно озирнулася. Так, коло стримувало Макса, але це було ще гірше. Треба щось робити! Не можна стояти стовпом, коли навколо коїться беззаконня!

«І це свавілля – твоя заслуга», – промовив внутрішній голос, який виступав із заявами лише коли я вплутувалася в серйозні неприємності.

Як же їм допомогти?! Біля вікна стояла гітара, віддалік – стіл, комп'ютер і крісло на коліщатках, в кутку – «рогата» вішалка. На стіні висіли фотографії в гарних саморобних рамках, на шафі виднівся футбольний м'яч… Картину доповнювали недбало кинутий на стілець одяг і самотня шкарпетка, що визирала з-під ліжка. Нічого з цього не було зброєю!

До речі, а що темніло за дерев'яною спинкою ліжка, якраз під головою Макса? Гиря? Хм…

Щоб не видати свої не надто доброзичливі думки, я нарочито пильно подивилася на фотографії.

Бабця у великому солом'яному капелюсі на тлі річки, в руці – вудка, на обличчі – хижий вираз. Мама Саші в старомодному купальнику, на задньому плані – озеро, пісок, дерев'яний човен з веслами і дикі квіти. Щаслива Ася верхи на поні, поруч – цікаве лоша. Усміхнений хлопець у футбольній формі, на підборідді синяк, в руках – якийсь кубок, біля нього – веселі друзі, що намагаються зіпсувати фотографію.

Це що, Саша?! На Лісовика, що жив у моїй уяві, він був схожий не більше ніж Кіт у чоботях на Гарфілда.

– Не стійте тут. Можете займатися своїми справами, – милостиво «дозволив» Макс. – У цьому сюжеті ви не берете участі. Й ти теж, лисичко. Іди геть, починай святкувати. Чи чекаєш обіцяний торт?