День Селетлема

Порожнеча в домі

Максим, сплевши пальці в замок, із великим небажанням сидів за холодною партою і дивився на свого куратора – Петра Миколайовича, який повільно перегортав сторінки журналу. Він почував себе наче злочинець в суді, який визнає свій злочин і чекає на вердикт судді.  З кожною секундою його терпіння рвалося, наче нитка, і йому хотілося просто встати й піти, незважаючи на зауваження і крики куратора. Ще й цокання годинника, яке в повній і нагнітаючій тиші було чути надто добре, діяло йому на нерви. Як зараз хотів Максим зробити постріл із пістолета в годинник, щоб він зупинився навіки, але зброї, на жаль для нього, не було. Але зробити ні того, ні іншого (другого із зрозумілої причини) він не міг. Тому доводилося просто сидіти і чекати, поки куратор першим переб’є тишу. Нарешті педагог із злістю у руках закрив журнал, зняв окуляри, видихнув і поглянув на Максима таким поглядом, ніби він зараз розірве хлопчину на шматки голими руками.

– Ну, і що скажеш, любий учню? – із сарказмом видавив із себе куратор, хоча жартувати йому зараз зовсім не хотілося, але це вийшло якось інстинктивно.

– Нічого, – сухо відповів Максим, намагаючись приховати всі емоції.

– Ти хоча б розумієш, в якому ти зараз положенні? – строгим тоном сказав Петро Миколайович, і, вставши із свого крісла, зробив пару кроків в сторону дверей, зупинившись біля дошки. –  Більша половина занять пропущена без поважної причини, всі лабораторні роботи із усіх предметів не виконані, а до кінця семестру залишається всього лише три тижні. Ти розумієш, що тебе просто виженуть звідси?

Максим сидів, не роблячи ніяких рухів. Він ненавидів, коли йому говорять і так очевидні речі. Зараз хлопець хотів, щоб куратор просто закрив свого поганого і гидкого рота.

– Дев’ятнадцять років хлопцеві, а розуму немає, – продовжував свій монолог Петро Миколайович. Він повернувся на своє місце і зробив пару напружених вдихів і видихів. – І що могло із тобою статися? Минулі ж два роки все нормально було, стипендію мав, ну і зараз маєш. Що тобі тепер заважає вчитися?

Максим далі сидів непорушно, думаючи, чи сказати те, що зараз прокручувалося у нього в голові, чи краще змовчати, щоб не нажити собі ще більших проблем. Зрештою, він таки вирішив відповісти на дане йому питання:

– Моя справа, як я вчуся. Вас це ніяк не має цікавити, – спокійно відповів Максим, із абсолютно байдужим тоном. Куратору ця відповідь зовсім не сподобалася і розізлила. Його лице скривилося від злості, а руки стиснулися в кулаки.  

– Ти сам почув, що ти сказав? – не гаючи часу відповів Петро Миколайович. – Мене це в першу чергу має цікавити, тому що я відповідаю за твої прогули і невиконані завдання!

Куратор кричав на нього так, наче хлопець був його власним сином, а ось сам Максим реагував на це так, ніби і не знає Петра Миколайовича, і всі його слова пропускав повз вуха. Після тривалого відчитування куратор, помітивши повну байдужість свого студента, зробив один великий видих і спокійним голосом промовив:

– Я бачу, що тобі повністю байдуже до цього всього. Тоді мені нічого не залишається, як подзвонити до твоєї матері.

Після цієї фрази, Максима здригнувся, наче його током вдарило. Він зовсім не очікував такого рішення від куратора.

– Ви що, серйозно, – сказав хлопець таким тоном, наче йому спеціально пригадали всі його принизливі моменти в житті, щоб образити. – Це погана ідея. Ви ж знаєте, яке в мене відношення із моєю матір’ю.

– Так, знаю, – відповів куратор тихцем радіючи, що зміг зачепити Максима за ось цю вразливу ниточку, а потім продовжив знову із серйозним тоном, – і сподіваюся, що вона зможе тебе привести до тями. Їй, я гадаю, дуже не сподобається твоя статистика по навчанню.

Лице хлопця скривилося у злості. Він усвідомлював, що програє у цій битві, а робити цього йому зовсім не хотілося, але Максим не знав, як на це відповісти. В цей час Петро Миколайович потягнувся рукою до кишені, намагаючись дістати телефон. Тут Максим вирішив, що його присутність тут уже не потрібна.

– Гадаю, під час цієї телефонної розмови моя участь не обов’язкова, тому можна мені, будь ласка, піти. Моя матір і так мені передзвонить.

Куратор різко подивився на нього, ніяк не очікуючи такої наглості, але сперечатися із хлопцем йому вже не хотілося від слова зовсім.

– Ех… Гаразд. Іди з моїх очей, щоб вони сьогодні тебе не бачили, але наша розмова не закінчена, пам’ятай про це! – Але хлопець вже не слухав. Він закинув рюкзак за спину і, без ніякого слова на прощання, поспішив покинути кабінет. Ідучи по коридорі до виходу Максим ще пару раз проклинав і лаяв куратора. Але як тільки він вийшов із будинку, а невдовзі покинув і територію училища, він зміг себе заспокоїти.

 

Хоча температура на вулиці була низькою, Максим не хотів одягати рукавиці. Він вважав, що це дитячі забавки, і такому дорослому хлопцеві, як він, цього не потрібно. Хоча справжня причина була в телефоні, користуватися яким в рукавицях було не зручно. Зараз, із навушниками у вухах, він шукав музику. Максим не був фанатом якогось жанру в музиці; він був меломаном, а людей, які принижували його за дану рису характеру, він ненавидів і вважав лайном.

Хоча на вулиці і стояла холоднеча, людей було незвично багато. Всі, наче ображені один на одного, опустили лице вниз і йшли. Оскільки Максим був інтровертом, даний натовп, в якому він неохоче був учасником, зовсім не подобався. «Куди вони сьогодні всі пруться? – подумав хлопець. – Наче із тюрми на волю всі повиходили». Щоб не бачити всі ось ці опущені лиця, він просто опустив своє, ставши подібним на того, кого і осуджував.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше