День святого Валентина

Розділ 8

25 грудня 2015 року

 

Злата критично оглянула одяг, що висів у її гардеробі. Шкільне новорічне свято – подія більш значна для молодших класів, але все ж, дівчині хотілося виглядати сьогодні красиво. А точніше, сподобатися одній конкретній людині. Що б не робила шістнадцятирічна школярка, та припинити думати про Славу ніяк не виходило.

Вона обрала свою улюблену світло-фіолетову сукню, вперше запримітивши, що серцевидний кулон доволі вигідно доповнює її. Сукня мала приталений ліф, пишний низ, що чимось нагадував розкритий зонтик (хоча тітка Оксана більше схилялася до того, що це схоже на квітку півонії) та на кілька тонів темніший широкий пояс, що перетворювався в елегантний бантик ззаду. Хоч матеріал у сукні був доволі цупкий, а рукава – довгі, Злата все ж вирішила прихопити коротеньку в’язану кофтинку на ґудзиках.

– Може, випрямити волосся? – сказала вона вголос, коли закінчила з макіяжем.

– Не варто, – озвалася позаду неї Ліда. – Ти в цій сукні і зі своєю зачіскою зараз схожа на Попелюшку.

– О, мамо, а я й не помітила, що ти прийшла.

– Вперше бачу, щоб ти аж так багато часу приділяла зовнішньому вигляду.

– То сьогодні ж свято в школі.

– Все одно. Слухай, доню, вибач мене. Я за своєю роботою останнім часом геть мало уваги приділяю тобі.

– Та я все розумію.

– І в тебе є Оксана.

– Так, тітонька у мене безцінна.

– Безцінна… – задумано повторила Ліда. – До слова, смаком ти вся в неї. Вона завжди вміла виглядати красиво й елегантно.

– Скоріше, ми обоє в бабусю, – посміхнулася дівчина.

– Так, твоя правда. Але все ж, в юності всі мої сукні мені допомагала обирати Оксана...  Я думала про те, що ти сказала вчора. Можливо, і справді варто спробувати.

– Звісно варто! Давно час помиритися.

– Але я нічого не обіцяю.

Злата бігло обійняла жінку:

– Мамо, ти для початку спробуй.

Ліда, мовчала, прокручуючи в голові спогади, що тяглися із самої юності, з часів, коли вони з сестрою ще були близькими. Насправді, вона дуже сумувала за нею всі ці роки, хоча й довго не зізнавалася в цьому навіть собі. Все більше її пригнічувала зневага до самої себе. За незаслужену ненависть до сестри, за підлість і перед Оксаною, і перед Олегом, якого й досі шалено кохала, за те, що стільком людям завдавала і продовжує завдавати біль та нещастя. Вперше за багато років Ліда зізналася самій собі, що не хоче миритися з сестрою, бо боїться, що хвиля ненависті до самої себе знищить її з середини, варто лише один єдиний раз заглянути в Оксанині очі. Та й чи зможе вона це зробити після всього, що накоїла.

Було трохи легше жити, подумки скидаючи всю свою провину на сестру та з дня у день налаштовуючи себе на ненависть до неї. Зробити крок до примирення – означало зруйнувати примарну ілюзію невинної жертви. Це було вище її сил. Та вчора жінка раптом зрозуміла, як сильно страждає Злата. І вона наважилася.

– Мамо, про що ти думаєш?

– Не зважай, це дрібниці. Краще скажи мені, чи не з’явилося у тебе когось такого, для кого треба наряджатися?

– Ну… Є один хлопець. Слава. Та я, на жаль, не цікавлю його.

– Я звісно не та людина, яка вміє будувати стосунки, але можу порадити тобі одне: не роби завчасних рішень. Особливо, коли справа стосується хлопців. Вони насправді дуже бояться, що ними знехтують чи що хтось їх осудить, висміє, тому полюбляють приховувати істинні почуття й наміри.

– Слава за одинадцять років жодного разу на мене уваги не звернув. Тому я не думаю, що він приховує якісь наміри стосовно мене.

– А ти ці самі одинадцять років багато про нього думала?

– Ні… Це… Я не знаю, чому все змінилося.

– Хлопець весь час спостерігав твою байдужість. Ти б дуже хотіла розкриватися перед кимось, кого ти не цікавиш?

– Ні.

– А ви, до того ж, ще зовсім юні.

– Ти в шістнадцять вже мене народила.

– Я звісно дуже рада, що ти в мене є, але я б не сказала, що народити було рішенням дорослої розумної людини. Радше, дитяча примха.

Златі видалися ці слова дещо дивними. В неї навіть склалося враження, що мама за цими словами ховає щось недосказане, та допитуватися не стала.

– Мамо, ти не будеш проти, якщо я після школи забіжу до тітоньки?

– Ні, можеш лишитися в неї на ніч. Тільки не кажи їй нічого про нашу розмову.

– Чому?

– Я хочу сама з нею поговорити, – Ліда не хотіла зізнаватися, що дуже боїться і їй потрібен час, аби перебороти цей страх.

– Гаразд.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше