Розділ 15

11 січня 2016 року

Перший навчальний день виявився складним, всупереч надіям одинадцятикласників, які сподівалися, що їх не будуть перенапружувати з самого початку семестру. Нові теми з хімії, фізики, математики (аж два уроки за один день!) та української мови, а на трьох останніх ще до дошки доводилося виходити. Потім фізична культура й історія, на якій школярі змушені були згадувати, що вчили раніше.

Однак, навіть в такому шаленому шкільному ритмі Злата не могла повністю забути про тата. А Слава, який продовжував не звертати на неї увагу, остаточно вибивав з колії. Вона постійно витала думками далеко за межами класу, не чула, коли до неї зверталися, не могла зробити елементарних задач біля дошки, не сприймала того, що розповідали вчителі. Єдиним виключенням, коли Злата поверталася думками до уроків були ті моменти, коли відповідав Слава. У ці кілька хвилин вона могла дивитися на нього, не викликаючи ні в кого особливих підозр. Іноді їй здавалося, що хлопець відповідає на її погляд, але вже за мить дівчина приходила до тями, розуміючи, що це неможливо.

Ледве дотерпівши до кінця останнього уроку, Злата вилетіла з класу. Вона потребувала тиші, спокою і самотності. Прямуючи до виходу, дівчина подумки вже лежала під ковдрою разом з головою за міцно зачиненими дверима своєї кімнати. Замріявшись, Злата забула про східці, тому оступилася на передостанній і впала, підвернувши ногу. Учні, що проходили повз, скептично позирали в її бік.

– Злато, що сталося? – здавалося, ніби Слава матеріалізувався з повітря.

Хлопець присів біля неї.

– Я впала, – простогнала дівчина.

– Це я бачу. Як так вийшло?

– А як, по твоєму, люди падають?

– Та чого ти кидаєшся на мене, ніби це я винен?

– Вибач, – Златі стало соромно. – Просто в мене сьогодні важкий день.

– Він сьогодні у всіх не найкращий. Вчителі пресують так, ніби ЗНО вже завтра, а ми досі нічого не знаємо. Ти можеш підвестися?

– Так, мабуть, – Злата повільно підвелася, тримаючись за перила східців і кривлячись від болю. – І як мені тепер доповзти додому?..

– Боляче, так?

– Угу.

– Так, тоді... – хлопець хвилю подумав. – Стань трохи боком і обійми мене за шию.

– Що я маю зробити?! – очі дівчини округлилися.

– Чого ти так витріщаєшся? Треба, щоб твою ногу глянула медсестра, а вона на третьому поверсі. Геніальне, без сумнівів, рішення розмістити медпункт саме там. Ти туди цілу вічність шкандибатимеш, тому краще, якщо я тебе донесу.

– Тобто на руках?..

– Ні, збігаю за візком, – Слава подивився на неї як на дурепу. – Ну звісно на руках.

– Е-е-е… Та не треба.

– Роби, що кажу.

– А я ж кажу, не по… – дівчина не змогла закінчити фразу, оскільки хлопець, не чекаючи згоди, різко підхопив її на руки.

– Раджу таки триматися за шию. І молитися.

– Молитися?

– Ну, ти перша, кого я на руках несу. Хтозна, що може статися.

– В крайньому випадку попросимо, щоб хтось тоді доніс нас обох до медпункту, – пожартувала Злата й обхопила його шию руками. Слава всміхнувся, але нічого не сказав. Злата ж подумки благала, аби він не помітив, як сильно бентежить її ситуація. – Господи, це ж всі на нас витріщаються. Кошмар!

– Моя репутація не постраждає, – хмикнув хлопець.

Медсестра, оглянувши ногу дівчини, завірила, що нічого страшного не сталося. Та може бути боляче ступати день-два. Ще вона якось дивно заусміхалася, коли Слава знову підхопив її на руки, щоб знести на перший поверх. Златі цей хитруватий вираз обличчя шкільної медсестри геть не сподобався.

– Ти далеко живеш? – запитав хлопець, коли вони були внизу і Слава всадив її на широке підвіконня.

– Ні, не дуже. Дошкутильгаю потроху.

– Може, якщо трохи посидіти, то менше болітиме?

– Впевнена, що так і буде, але я не можу лишатися у школі. Мене вдома чекають.

– То можна подзвонити і попередити.

– Я не хотіла б нікого хвилювати. Зараз і так всі на нервах.

– Сімейні проблеми?

– Не те, щоб проблеми, але ситуація напружена.

– Тоді скажи, що ти зайшла перекусити з другом.

– Тобто?

– Що не ясно? Їсти підемо. В десяти метрах від школи є невеличке кафе. Півроку лише працює. До слова, підозрюю, що в них добряча частина доходу саме з учнів нашої школи.

– Так, я бачила його. Правда, ще жодного разу не бувала там.