Розділ 23

30 січня 2016 року

Коли Злата прокинулася, все тіло ломило. Особливо сильно боліла ліва рука. Подивившись на неї, вона зрозуміла, що та, схоже, зламана. Дівчині знадобилося кілька хвилин, аби згадати, що трапилося.  Від картинок, що зринули в уяві, знову стало страшно. Злата оглянула приміщення в якому знаходилася.

«Мабуть, я в лікарні. Треба когось знайти», – вона почала вставати, та медсестра зайшла саме вчасно для того, щоб зупинити її.

– Так, стоп! Ану назад у ліжко. Я зараз лікаря покличу, – голос цієї жінки був строгим.

Злата послухалася. Влігшись знову, дівчина стала чекати, коли повернеться медсестра.

– Доброго дня, – привітався лікар.

– Доброго.

– Як почуває себе моя пацієнтка?

– Рука болить, але в цілому ніби нормально.

– Ну, ти зламала руку, коли впала, тому вона ще далеко не один день тебе хвилюватиме. Кілька тижнів точно.

– Я сподіваюся, мені не доведеться через це в лікарні лежати так довго? – очі Злати аж округлилися.

– Звісно ні. Але ще трішки доведеться в нас побути, щоб ми впевнилися, що ніяких ускладнень після операції немає.

– Операція?

– Так, ми мусили витягти кілька уламків твоєї кістки.

– А що буде з моєю рукою після цього?

– Не хвилюйся, все зростеться.

– Ніхто з моїх рідних не приходив?

– Ні, але я думаю, що обов’язково прийдуть. Твої мама й хлопець довго вчора тут просиділи.

Злата спершу не зрозуміла, як тут могла опинитися мама і що за хлопець. Та потім згадала тремтячий голос Слави, коли вона лежала посеред дороги, і фразу тітки – «я її мати». Дівчина поки що нічого не розуміла, але лікарю щось говорити не стала. Натомість запитала:

– А мій телефон? Де він?

– О, його забрала твоя мама.

– Шкода, навіть подзвонити не вийде.

– Я можу подзвонити їй, якщо хочеш.

– Та ні, не треба. Краще скажіть, чи можу я встати? Бо медсестра накричала на мене, коли я намагалася це зробити.

– Звісно можна. Тільки з рукою обережніше.

Коли лікар пішов, Злата одразу скочила з ліжка і підійшла до вікна. Високі дерева на лікарняному подвір’ї притрушувало лапатими сніжинками. Дивлячись, як вони поволі падають, дівчина згадала про кошеня.

«А де ж воно? Невже я не змогла його врятувати?».

Та вже скоро вона пригадала, як Слава витяг кошеня з-під її руки. Першим поривом було доторкнутися до того місця, де торкався її він, та Злата не без суму зрозуміла, що не зможе цього зробити. Цікаво, і як хлопець опинився поруч? Невже стежив за нею? Точно! Саме тому він і втік з останнього уроку. Вигадав таки, як впіймати.

Дівчина вийшла з палати. Побродивши трохи коридорами й познайомившись з кількома пацієнтами з сусідніх палат, вона повернулася назад та вляглася назад до ліжка. Незабаром Злата знову задрімала.

Її розбудив скрип дверей палати. До неї по черзі зайшли, мама, тітка, тато і Слава.

– Яка ж я рада всіх вас бачити, – ще сонним голосом озвалася дівчина. – Татку, ти повернувся!

– Аж самому не віриться, доню. Як ти почуваєшся?

– Рука трохи болить, але все гаразд. А ти як? Той фермер не зробив нічого поганого?

– Ні, нам легко вдалося з ним домовитися.

– Злато, нащо ж ти на таку небезпеку себе наразила? – забідкалася Ліда.

– Там кошеня було. Воно таке малесеньке. Його б водій не помітив… До речі, де воно? Тітонько, ви принесли його?

– Та ти що мила? Нас би вигнали, аби ми притягли його сюди. Але з ним все добре. Ми його молочком нагодували. Всю ніч із Славою проспало.

– Ага, прямісінько на подушці вранці знайшов, – озвався Слава, який весь час стояв трохи збоку, почуваючись тут зайвим.

Злата покосилася на хлопця, але нічого не сказала.

Наступні дві години минули за жвавою  розмовою. Дівчина все детально випитала про те, що трапилося в Андріївці, особливо багато запитань сипалося на Олега. Її цікавила ледь не кожна хвилина останніх шести років. Також вона кілька разів попросила, аби вони добре наглянули за кошеням. Злата ще багато про що запитати хотіла, але, на жаль, до них заглянув лікар і сказав, аби рідні по троху розходилися.

– Так шкода, – ледь не плакала дівчина.

– Не хвилюйся, тепер в нас ще буде багато часу аби наговоритися, – заспокоїв її Олег. – Ну, тобто якщо мене не задушять в своїх обіймах твої дідусь і бабуся, коли побачать. Твоїх маму і тітку я ледве пережив.