II

ІІ

Ранок в домі Івана почався з переполоху. Не встиг він прокинутись, як з кімнати вилетів Вільям і, взявши свою яскраву курточку, почав її трусити і щось в ній шукати. Не получивши жаданого результату, він побіг обуватись.

- Шо за чорт? – спросоння сказав Іван, – Ей, амеріканбой, шо сталось?

І тут же з іншої кімнати вибігла Марія, що очевидно також почула цей шум. 

- Йому не можна на вулицю! - крикнув Іван, одягаючи на ходу штани й сорочку.

Почувся замок, відкрились вхідні двері. Вільям вибіг, та Івану вдалось його зупинити ще до воріт. І це йому коштувало загартовуючої пробіжки босим по холодному щебіню.

Коли вони вже сиділи вдома за столом, Іван спробував донести до Вільяма, що в той час любе його швендяння за межами дому було небезпечним. І як Іван не хотів признавати правоту Колі, але його думка на рахунок запаху, слідів і собак здавалась йому абсолютно логічною. Зараз і Вільям, і любий його одяг лиш притягував сюди тих мужчин з ліхтариками. Тому він за любих обставин повинен був залишатись в будинку, щоб не розповсюджувати cвої сліди.

- То що він таке шукав? 

- Його талісман, – переклала Марія, - Він йому приносить удачу. 

- Наскільки я бачу, мало він тобі за останню добу приніс удачі.., - сказав Іван і в подиві додав, - В тебе по п‘ятам бігають якісь шпіони з ліхтариками і собаками, а ти за дрібнички турбуєшся. От же ж народ…

Та Вільям лиш сумно похитав головою. Марія намагалась якось підбадьорити його і про щось з ним спілкувалась. 

Тоді через деякий час вона пішла одягатись і сказала, що піде до її подруги, і спробує вияснити щось про родича Вільяма. В подружки Юлі був доступ до інтернету.

В ті часи в цьому містечку таку технологію як інтернет, не те що мало хто мав, а мало хто навіть знав, що це таке. Про це знали лиш найпросунутіші, або найінтелігентніші. Марія належала і до тих, і до інших. 

А Івану нічого не залишалось, як чекати Колю, який вже давно був на своїх чутливих ніжках і вже направлявся до Федора в його відділок.  
 

- Ой, невже це Миколка! – сидів розвалившись в своєму кріслі Федір і трусив брелоком американця, – Ну, розказуй! З чим прийшов?

- Е, ми вчора домовлялись, що я зайду і ми вирішим, як допомогти бувшому власнику цієї дрібнички. Хі-хі, – сказав Коля, показуючи на талісман Вільяма. 

- Аа, точно, точно. Тепер пригадую. Нічка була кошмар..Голова ужас..

- Багато справ? – ніби співчутливо спитав Коля.   

- Багато пив.., – важко зітхнув Федір, - Ну так що там? Які в нього проблеми?

- Він бідолага приїхав з Америки в пошуках свого родича і ніяк не може його віднайти. І в додачу, за ним ганяються якісь підозрілі типи.. Він зараз ховається від них у Івана вдома. Ось я і хочу йому допомогти.

- Слухай, ти можеш не виляти хвостом як той щур і сказати прямо і чітко? Й так голова розвалюється, а ти своїми ребусами тут щебечеш.

Після слова «Миколка» Коля ще не любив, коли в одному реченні згадувався він і слово «щур». Це його дуже бісило. І він довго не думаючи, виклав всі свої запаси жовчі, що назбирались за минулу ніч, в яку він майже не спав. Так бідолашний мучився, гадав як допомогти американцю. 

- Проблема в тому, що в нього цілий кошельок зелених, цілий рюкзак чорт-знає якого добра, на руці отакенний годинник і, саме гірше, він гад залицяється до моєї нареченої…, – останні слова Коля вимовив трохи тихше, ніби засоромившись.

Від цього Федір трохи оговтався і навіть привстав. 

- Оо, ну так би і зразу сказав. Тепер я тебе розумію. А то завів тут.. Поміч, родич. Наскільки я тебе знаю, ти в житті нікому добра не робив, хіба шо з якоюсь вигодою. Але це твої справи. Це тобі горіти в пеклі. Не мені, – зі смішком додав Федір. 

Коля мовчав, ніби його мучила совість. Але насправді він думав, чи варто пригадати Федору його «добрі» вчинки, чи краще все-таки промовчати і не ставити свої залишки в роті під лишню загрозу. 

- А що за наречена? – спитав Федір помітно звеселівши, – Стефка, чи шо? Так вона ж сидить, хіба ні? Ги-ги. Чи ти вирішив дочекатись? Ото була би пара, їй Богу.. 

І на це Коля також лиш пошморгав і пощурив свого носа. Вирішив не продовжувати цю тему. 

- Скажу тобі так, мій добрий друже. За годинку-дві приведи того свого туриста в наше звичне місце. Ми його з хлопцями заберемо звідти і відвеземо куда треба. Тільки постарайся поменше світитись. Люди в нас тугі, але не ідіоти.

І коли Коля вже відкривав двері, Федір додав: 

- І скажи Івану, нехай зараз прийде сюди, я з ним дещо хочу поговорити. 

- Скажу. А якщо не захоче? Він такий парубок трохи впертий. 

- Нагадай йому за минулорічний компот.

Коля засяяв своєю усмішкою і вийшов. 
 
Іван і Вільям сиділи за столом і мовчки займались своїми справами: один переглядав щось по телевізору і наминав з тарілки, а другий, щось занотовував у своєму блокнотику.  

Як раптом відчинилися двері і почулося:

- Стоять! Міліция!! 

Від цього Іван вскочив і тарілка з їжею перекинулась на його штани. 

А Вільям, навпаки, майже не відреагував. Чи від незнання цих важливих слів, чи від того, що бачив хто їх кричить - фігура вчорашнього спасителя його не лякала і він встав, щоб привітатись з ним. 

А Іван був роздратований і від його зіпсованих штанів, і від недоїдженого сніданку.  

- Знайшов блін, коли жартувати..

- Завжди треба бути на поготові! – шморгнув Коля, знімаючи свою шубку.

- Знайшли твого родича, друже! – продовжив він, - Сьогодні мій хороший товариш повезе тебе до нього.

Він живе тут недалечко в сусідньому селі. Так що все гуд! 

- Good? Good! Thank you! Thank you! – почув знайоме слово Вільям і зрадів. 

- Охх.. Я ж зовсім забув, що ти, буржуй, по-нашому ні бе, ні ме.. О, а де наша красива переводщиця?

- Маруся якраз пішла до подруги з інтернетом, щоб поцікавитись за його родича. Ну ти шустрий. А де? Як віднайшли? – зрадівшим голосом спитав Іван. Він хотів позбутись цього незваного гостя якнайшвидше.