Частина третя, заключна.

Часом, якщо довго тягнути руки до неба то і гори розсунуться.

Та весна була багатою на неприємні несподіванки. Захворів серйозно ігумен Святослав і уже на передсмертному ложі, він покликав до себе Данила.

- Слухай, я маю тобі щось сказати, у мене великий гріх перед тобою.

- Про що ви говорите? Ви чи не єдина людина на світі, якій я завдячую всім, що у мене є.

- Це не правда. Я твій батько. Чуєш? Ми з твоєю мамою не знали, що робити. Вона була заміжньою, а я недоствідченим і дурним. Мене би вигнали з монастиря. А її чоловік, я спробував з ним поговорити, але він тебе не прийняв. А матір померла від післяпологових ускладнень. Не пожалів нас Бог, але він свідок, я хотів залишити тебе в нас.

(Він тяжко закашляв і промовив два останні речення)

Я не хочу, щоб ти зостався один. Та суддя, вона твоя зведена сестра по матері. Вона чекає на тебе, я їй все розповів. Вибач, що я не знайшов хоробрості сказати тобі раніше,  - сказав ігумен і тяжко видихнув.

---

З важкими думами йшов того разу Данило до школи.

По дорозі знову побачив як одинадцятикласники обступили Сергія і штурхають його.

- Відійдіть від нього, - сказав він їм.

- А то що?

- А то цього разу мене вже не виправдають, - сказав Коропець і підняв здорового каменя з дороги.

Вони ще трохи постояли, але потім пішли, крутячи біля висків пальцями.

Багряний, схлипуючи, піднявся і невпевнено підійшов до Данила.

- Дякую.

Співрозмовник промовчав у відповідь.

- Слухай, я маю тобі сказати… Між нами тоді нічого не було. Ми навіть не зустрілися. Вона поїхала додому і попередньо мене попросила поставити їй десятку в обмін на її максимальний бал. Я погодився. Повторюю, між нами нічого не було. Клянуся. Можеш це Бичку передати?

---

Після уроків було якесь дивне відчуття. Данило розумів, що це не правильно, але не міг себе зупинити. Почуття до Ірини все ще жевріли в нього в грудях.

---

Проходячи повз піцерію, на нього нахлинули спогади і він знову думав про неї. Та було досить пройти до літньої веранди, як побачив за столом Ірину з Михайлом. Тепер він вгощав її піцою, а вона приємно посміхалася. Так от чого, його сьогодні не було на уроках.

Хотів, було, обійти, але юнацький максималізм заграв в жилах і він, проходячи повз них, привітався.

Ірину ніби вдарило током. Михайло аж втиснувся в спинку крісла.

- Зачекай! - закричала вона вслід, - Я хотіла тебе знайти!

- Так чому сидиш з ним за одним столиком? - кричав він їй у відповідь.

- Та що з тобою в біса таке! Я люблю тебе!

- Любиш, а на побаченнях ставиш двійки? Така в тебе любов? А потім на зустрічі не приходиш? Зустрічаєшся лише в піцеріях?

- Я не ставила тобі двійку! Я поставила десятку! А ти мені одиницю! - заридала вона у відповідь.

Данило подивився на Михайла і, той зірвавшись з місця, побіг кудись.

- От сволота! Він збрехав мені!

- А мені він казав, щоб я ні в якому разі не йшла на Високий замок, бо тебе судили за насильницькою статтею! Але я пішла і мій протез зламався! Мене забрали звідти батьки, бо я не могла вже лізти на ту чортову гору! - вона зняла протез нижче коліна і жбурнула, його вбік, - Так, я каліка, і не хотіла, щоб ти бачив мене такою і був зі мною лише з жалості! А з ним я не зустрічалася, я не знала як з тобою зв’язатися!

Він підбіг до неї і поцілував. Обоє ще довго стояли і, обійнявшись, плакали від радості.

(Той автобус, на якому Ірина їхала з змагань, потрапив у жахливу аварію, наслідком якої для Ірини стала травма ноги: її, по суті, відрізали до коліна.)

------

ПС Не забувайте залишати коментарі та відгуки під твором! Часом, перечитуючи їх, надихаєшся писати щось нове.  

З повагою, ваш автор.