Розділ 5.

Дзюркотіла вода, шукаючи тріщинки в бруківці.

Люди прокинулися, випили за звичкою кави, вдяглися і пішли на роботу. Дощ ледь крапав, але йому ніхто не вірив, надто часто те крапання оберталося зливою.

І на найдавнішому міському майдані, сухому, наче випаленому, серед дерев, які ніхто не садив, мешканці міста знайшли двох людей, що сиділи на фарбованій до яскравості лаві і дивилися одне одному в очі, немов до всього іншого світу їм байдуже.

Він, молодий, та повністю сивий, тримав тендітні дівочі долоні. Вона просто легко всміхалася, бо голос свій віддала воді.

Ці двоє віднайшли своє щастя. І сонячні промені стрибали по молодих деревах, ховаючись між листям, заграючи до пташок.

А що ж Місто дощів?

Було влаштовано великий конкурс на найкращу назву, і Місто дощів знову перейменували у щось мелодійне, але неживе, а та історія почала потихеньку зникати з пам’яті. Бо хто ж у наш час переймається минулим?

От тільки і зараз знаходять свої шляхи горді, чиї мрії величні, небезпечні та зухвалі, і забуте губить сльози, чекаючи на того, хто знає справжню ціну стертим монетам.

***

Оповіданя опубліковане.

Дев'ятко Н. Легенда про Дерево дощів // Дев'ятко Н.В. Три кроки до Світанку. Вірші. Проза. – Дніпропетрвоськ: Гамалія. – 2005. – С. 59-65.

Підписуйтеся на мою сторінку у ФБ "Чарівні світи". Там ви знайдете найновішу інформацію про мої друковані, електронні та аудіокниги.