Глава 3

Дивна справа сни... Іноді вони не запам'ятовуються, але прокидаючись, ти відчуваєш, що бачив щось добре, і це відчуття залишається на весь день. Іноді сни схожі на звичайне життя, тільки ти вічно щось втрачаєш, забуваєш, приходиш на контрольну роботу, чи екзамен і не знаєш жодної відповіді. Іноді, сни, немов фільми, розповідають тобі якісь історії, про які ти гадки не мав. Аліса любила саме такі сни. Прокинувшись, вона запевняла себе, що бачила моменти з минулого життя, або ознаки майбутніх подій.

Сьогоднішній сон був дивним. Аліса чітко розуміла, що спить, але все довкола було таким справжнім і реальним! Вона стояла на порозі будинку, дерев'яні двері були злегка прочинені, але дівчина не поспішала заходити. Аліса намагалася озирнутися, але все, крім дверей, розпливалося. Змірившись із неминучістю, дівчина увійшла до будинку. Вона почула спів десь попереду і пішла на його звук.

Довгий коридор, як у добротному сільському будинку, вивів Алісу в кімнату, схожу на тренувальний зал: на підлозі мати, біля стін – мішені для стрілянини, якісь снаряди, смутно знайомі з уроків фізкультури в школі. На підлозі сиділа жінка і зосереджено точила кинджали.

«Ой чий то кінь стоїть

Що сива гривонька»…

Жінка не звертала уваги на Алісу, і дівчина вирішила не заважати пісні, ну і заточенню заразом. Краще придивитися до господині. Жінка мала товсту русяву косу, яку вона періодично відкидала за спину. Одягнена вона була у коричневий комбінезон, схожий на військовий камуфляж... І щось у її профілі, здавалося Алісі знайомим.

- Надивилася? - поцікавилася жінка, змусивши Алісу здригнутися.

- Я сплю?

Жінка підійшла до Аліси и уважно на неї подивилася.

- Спиш… Ну, здравствуй, правнучко, - жінка обняла Алісу. - Як любо бачити, що кров наша не слабшає. Я не дожила до твого явища на світ. Але яка ж я рада нашій зустрічі!

- Прабабуся?! – заїкаючись промовила Аліса.

- Клич мене Божена.

Ось тепер Аліса згадала, що батько розповідав про свою бабусю, Божену. Він завжди казав, що Аліса її маленька копія. Зараз дівчина ніби дивилася на своє відображення в дзеркалі, лише на десять років старше.

Аліса перевела погляд на кинджали розкладені на підлозі.

- Це ті самі кинджали?

- Ті самі, - сумно усміхнулася Божена.

- Що це за сон такий дивний? - Аліса прийшла до тями після першого здивування. – Чому я знаю, що сплю, а таке відчуття, що не сплю?

- Це все кинджали, - засміялася Божена. – Вони, окаянні, волають до тебе. Послали тебе до останнього воїна нашого роду.

– Я вже казала батькам, що не вірю у всі ці казки! Не треба мені знову розповідати страшні історії. Я не вірю в демонів і інші нісенітниці!

- А як же ти поясниш нашу зустріч? - посміхнулася Божена.

- Я іноді й не таке уві сні бачу! – здаватися Аліса не збиралася.

Божена взяла один з кинджалів, схопила Алісу за руку і вколола її палець.

- Після цього переконаєшся.

– Ай, боляче! - скрикнула Аліса, обсмикуючи руку і дивлячись, як прокол починає кровоточити. – Навіщо ти це зробила? Все одно це нічого не доводить. Уві сні навіть ногу зламати можна, а коли прокинешся все ціле.

- Ось як прокинешся, так і впевнишся в моїх словах, - відповіла Божена. - Поки що, вислухай мене. Ти повинна взяти кинджали.

- Нічого нікому я не винна! – обурилася Аліса. – Навіть, якщо вся ця історія правда, з якого дива, я братиму кинджали? Щоб відкрився портал у світ демонів?!

- Ти маєш запечатати цей портал навіки – вічні. Тільки смерть останнього сина роду закликачів закінчить нашу ворожнечу, і зніме прокляття. Билася я не на життя, а на смерть з любов'ю своєю, вважаючи, що звільняю свій рід від долі немилосердної. Пожежа почалася в будинку - відволіклася я. Наніс мені рану закликач і вважав, що то моя смерть, але змогла я зібрати сили і відповісти. Вмираючи, він сказав, що загибель моя марна, бо онук його продовжить справу роду. Побачила я тоді хлопця, який сховався під час нашої битви. Зібрав він кинджали, та втік з палаючого будинку. Нічого вдіяти не могла я - вмирала.

Аліса завмерла, слухаючи Божену. У неї перед очима проносилися картини сутички між прабабусею і закликачем. Уявляла вона собі й маленького хлопчика, який вбирає ненависть до її сім'ї, спостерігаючи смерть діда…

Аліса пересмикнула плечима, скидаючи з себе тягар минулого, і запитала:

- Якщо все так, то чому мені повернули кинджали саме зараз. Чому цього не зробили раніше?

- Не знаю, - знизала плечима Божена. — Може, вирішив хлопчик вивчити їхню силу. Тільки в руках закликачів нічого кинджали не розкажуть, лише для смерті їх вони створені. Хто повернув тобі кинджали?

- Якийсь хлопець, на ім'я Стас.

- Молодий він? Чи до вподоби тобі припав?

- Трохи молодший за мене, напевно.

- Прокляття наше в тому, що підходити повинні один одному воїн і закликач, як дві половини від яблука. Покохати ти можеш лише закликача.