Глава 11

Настала зима. Аліса ніколи не любила цю пору року. Падаючий сніг нагадував попіл, забивався до рота, змушуючи задихатися. Аліса навіть відчувала запах гару. Усі люди нагадували ворон - одягнені в чорне, вони, насупившись, стрибали по розчищених доріжках, боячись послизнутися. Щоб хоч трохи порадувати себе Аліса купила синє пальто, і з гордо піднятою головою відчувала себе квіткою в грязьовому людському потоці.

- У нас обов'язкова повинність, - оголосила Марина Львівна, повернувшись із планерки.

Всі відірвалися від роботи і втупилися в начальницю, чекаючи продовження.

– Наближаються свята, – Марина Львівна сіла за стіл, склала руки перед собою і сумно зітхнула. – Кожен відділ має зробити свій внесок у святкову програму.

- Розчистити сніг та встановити ялинку? – їдко спитав Олег.

Аліса хмикнула. Олегу, як і іншим представникам чоловічої статі, щомісяця доводилося прибирати територію, закріплену за їх відділом. Жінки часто ухилялися від цієї повинності, з причин раптового погіршення здоров'я...

– Ні, це не святкова програма, а буденна, – усміхнулася Марина Львівна. – Ми маємо показати свої творчі здібності...

Всі погляди звернулися до Аліси, бо всі чули про її любов до караоке і танців. Аліса злякано гикнула - тільки участі у місцевій самодіяльності їй не вистачало.

- А що ви всі на мене дивитеся? - вигукнула Аліса. – Я впевнена, що кожен з нас зможе зробити свій внесок. Вірш розповісти, - Аліса глянула на Карину Миколаївну. - Картину намалювати, - Аліса перевела погляд на Таїсію Павлівну. - Зрештою, якийсь анекдот скласти.

- Відділ повинен показати себе гідно, - начальниця виділила останнє слово. – Від цього залежать наші премії, подяки, фотокартки на дошці пошани. Що найголовніше, цього року до нас приїдуть директори підприємств – партнерів, можливо хтось із уряду, телебачення.

- Ви навіть не знаєте, як я співаю та танцюю! - обурилася Аліса, розуміючи, що їй не відкрутитися.

– Директор дозволив набрати добровольців для номера, – посміхнулася начальниця. - Можеш привести друзів.

- Якщо вони в тебе є, - Олег зробив свій внесок.

Аліса зрозуміла, що її просто ставлять перед фактом: «Не хоче курка на весілля, та несуть! Все вже обговорили та навіть дали свободу дій! Навіть друзів дозволили провести на закриту територію! Чудеса та й годі».

- Я погоджуся, тільки якщо співатиму пісню з репертуару Within Temptation! - випалила Аліса, сподіваючись, що керівництво на таке не підпишеться. – Це такий нідерландський сімфонік – метал - гурт.

Аліса уявила, як загорнувшись у величезну хустку, співає "Сіла птаха". У чоловіків у перших рядах по щоці стікає скупа сльоза, жінки відверто ридають у хусточки. «Святі небеса, мені ж тоді доведеться щоразу виступати! Ні ні..., - Аліса відмахнулася від уявних оплесків. – Краще так…» Четверо дівчаток, схожі на чортів, кричать на всю горлянку - вся публіка хмуриться і намагається закрити вуха. Ось так краще!

– Хоч стриптиз танцюй, – засміялася Марина Львівна. - Звичайно, сподіваюся, що ти так не вчиниш. В іншому, ти маєш повну свободу.

- Стриптиз? - знову відгукнувся Олег. - Тільки не це! Подібна картина назавжди позбавить мене чоловічої сили.

- Я думаю, що багато хто цьому зрадіє! – не витримала Аліса.

«Кричати все-таки доведеться тихіше, - засмучено зітхнула дівчина. - Премію до свят хочеться».

Прийшовши додому, Аліса вирішила, що для заспокоєння нервів їй необхідно зайнятися чимось заспокійливим – почистити кинджали. Руки зайняті - голові робити нічого.

Аліса чистила свій улюблений кинджал - дуже витончений, і такий смертоносний: на вигляд срібний, але не тупиться; по лезу в'язь, що нагадує татуювання у демонів – прибульців; рукоятка кинджала прикрашена лазуритом; навершя виконано у вигляді мініатюрної срібної статуетки – дві фігурки злилися в обіймах. Алісі здавалося це дуже символічним, якщо врахувати легенду про закликачів і воїнів.

Оскільки дівчина була розпорошена, то не помітила, як поранилася. Кров потекла по срібному лезу, наповнюючи в'язь, ніби змушуючи її заговорити невідомою Алісі мовою. Дівчина засмучено зітхнула, стерла кров, і акуратно склала кинджали в коробку.

- Погана сьогодні з мене учениця, бабусю...

…Щось було негаразд. Хатинки не було, знайомих дерев'яних дверей теж. Аліса здивовано озирнулася на всі боки, стоячи на кам'яному порозі замку! «Прабабуся вирішила змінити обстановку?» - здивувалася Аліса і налягла на важкі двостулкові двері.

Дівчина повільно рухалася кам'яним коридором. Червоні штори з легкого матеріалу колихалися від вітру, на вікнах, за якими був лише туман. На стінах була вже знайома Алісі в'язь – така ж сама, як і на кинджалі. Коли вона проходила повз - в'язь спалахувала сріблом. Алісі було цікаво дізнатися, що ж там написано, але як вона не намагалася зосередитись, не могла прочитати жодного слова. Нарешті, нескінченний коридор привів її до великих дверей, оббитих шкірою. Аліса відчинила їх, і увійшла до кімнати.

Дівчина не розуміла куди потрапила - можливо це просто сон. Чувся тріск вогню у каміні. У кімнаті панувала напівтемрява. У срібних свічниках горіли свічки, відкидаючи тіні на стіни, обвішані величезними картинами. Масивні крісла стояли біля столу червоного дерева на важких ніжках, у вигляді лап якоїсь тварини.