Розділ 9

Всі вчені в один голос заявляють, що у Всесвіті не існує нічого вічного. Давай доведемо наскільки сильно вони помиляються! Покажемо їм, що наше кохання буде вічним. Дівчинко моя, нам це ж під силу!
Навіки твій С. (Сем і сонце, що зігріє найлютішою зимою)

До нашого з Семом весілля зоставався місяць. Потрібно будо вирішити масу організаційних питань, які він сміливо звалив на свої плечі. Звичайно, я йому допомагала чим могла, та здається, він і сам чудово зі всім може впоратись, не дарма ж постійно влаштовує в себе якісь гучні святкування та гулянки – має великий досвід. Мабуть, небагато знайдеться таких чоловіків, які з подібною завзятістю стануть організовувати весілля, але йому таке подобається, а я й не проти. Повністю покладаюсь на нього. Все чого бажаю - просто стати його дружиною.

Єдине що Сем доручив мені, це цілий стос весільних запрошень і їх всі потрібно було підписати. Завзято зайнялась цією, як виявилось, нелегкою справою, відмітивши, що в нас буде прямо якесь весілля року, судячи з того, скількох людей запрошуємо.

Що стосується весільної сукні, то я вже давно визначилась, проте ще не приміряла. Раніше на навчання постійно їздила трамваєм через історичну частину міста, тому ще до того, як Сем зробив пропозицію, придивилась для себе красиву вишукану сукню, виставлену у вітрині затишного магазинчику й одразу ж закохалась в це елегантне і ефектне вбрання.

Від цієї весільної крамниці так і віє якоюсь старовиною і величчю, здається, вона тихо зійшла з обкладинок якоїсь антикварної книги. В думках постійно уявляла себе лише в цій сукні, про що постійно торочила подрузі, мабуть, їй вже набридло це слухати. Планувала домовитись з нею і днями сходити на примірку, бо невдовзі вже й саме весілля, а в мене навіть нема його основного атрибуту (якщо не рахувати нареченого!).

Та раптово сталась несподівана прикрість - захворіла бабуся, потрапивши в лікарню. Вона самотня і живе аж в Умані відколи помер дідусь, а це сусідня область. Ми пропонували їй переїхати до нас, та вона твердо вирішила залишитись там, де знаходиться його могила, сказавши, що ніколи не покине того, з ким душа в душу прожила п’ятдесят з лишнім років. Так, в них було справжнє кохання, яке пережило багато труднощів і проблем, але не схилилось перед ними, вистоявши в бурхливому океані життя.

Хотіли перевезти її в наше місто, проте лікарі наполегливо рекомендували не робити цього, та й вона, як зазвичай, противилась такому розвитку подій. Були змушені прийняти це рішення, і я поїхала туди щоб залишитись разом з нею, бо батьки постійно працюють, а в мене більше вільного часу, якщо не рахувати підготовку до весілля.

Спочатку прогнози медиків щодо здоров’я бабусі були більш втішними, проте згодом виявилось, що її організму потребувалось ще трохи часу для боротьби, хоча може вона і сама не дуже хотіла боротись за це життя. Тому спершу планувала побути там максимум тиждень, а в підсумку пробула майже два.

Щодо наших з Семом стосунків, то я вважала, що настільки довга розлука перед весіллям піде лише на користь, особливо з його то тягою до очікування. Важко й уявити як ми нестримно і шалено будемо зустрічати одне одного. Адже перед цією поїздкою дуже довго прощались і ніяк не могли розстатись. Мабуть, години дві просто мовчки обіймались, батьки вже ледь силоміць нас не розтягували. Напевно було б цікаво на таке подивитись з боку.

Приїхати до мене він не мав змоги. Декілька разів хотів вирватись, проте в останню мить не виходило, якісь там проблеми на роботі, я навіть не вдавалась в подробиці. Добре хоч в наш час існує багато видів спілкування на відстані, в тому числі і відео зв’язок. Тому ми постійно телефонували одне одному, переписувались, от тільки бути поруч не мали змоги. Це засмучувало, але виходу не було, ми тримались. Причому Сем постійно мені нагадував, що все чудово, бо це ж саме те славнозвісне очікування!

Бабусі ставало все краще, і нарешті її відпустили додому, тому я могла повернутись до свого міста й звичного життя.

Від самого ранку знаходилась в приємному передчутті зустрічі з майбутнім чоловіком. Звичайно не вірилось, в те, що очікування може бути набагато приємнішим за саму зустріч (в чому він мене постійно переконував), вже навіть уявляла собі як шалено і дико накинусь на нього. Вкотре усміхнулась своїм думкам. Спеціально нічого не говорила про приїзд, знали тільки батьки, причому ще з вчорашнього дня, бо хотіла зробити приємний сюрприз. Вирішила позбавити його від цього нестерпного очікування, адже попри всі заяви, воно не приносить ніякої радості.

Вже ближче до вечора нарешті дісталась дому. За ці дні моєї відсутності все навіть стало якимсь чужим. Невже я настільки звикла до лікарняної палати і вечірньої напів темряви бабусиної затишної квартири (хоча і з дивним кольором стін)? Проте зараз зовсім не до цих роздумів.

Швидко прийняла душ та приготувалась до побачення. Навіть одягла улюблену сукню. В цих всіх клопотах навіть не помітила, що пропустила телефонний дзвінок від нього. Мабуть, добряче засумував. Усміхнулась. Перш ніж вирушити, потрібно було дізнатись де він знаходиться, щоб даремно не їхати за місто. Миттю набрала повідомлення: «Коханий, що робиш? Сумуєш... Де ти зараз?», сподіваючись, що він нічого не запідозрить.

Відповідь все не приходила. Дивно. Вже вирішила їхати, як несподівано запищав телефон, сповістивши про прихід меседжа.

«Я вдома. Але ти до мене не приходь, сьогодні зайнятий». Нічого не зрозуміла. Він про що? Звідки дізнався, що я в місті, та чому не хоче бачити? Розгублено зиркаю на екран телефону, але зрозуміти це дивне послання ніяк не можу. Зателефонувала, ніхто не відповідає. Вирішила їхати. В будь-якому випадку ключі маю, тому на вулиці не залишусь.

Викликала таксі. Дорогою ще декілька разів перечитала повідомлення, але так його і не розгадала, кинувши цю затію. Коли під’їхала до будинку Сема, на вулиці вже навіть стемніло. Розплатилась з таксистом, та помітивши світло у вікні другого поверху, якраз в його кімнаті, усміхнулась передчуваючи шалену зустріч.