Розділ 10

Тепер я несусь життям без гальм, адже ти подарувала крила, навчила літати… Прошу: не відбирай їх ніколи. Хіба я зможу просто спокійно ходити по цій тихій землі, після того як так нестримно ширяв високо у хмарах?!
Навіки твій С. (Сем і сніг у листопаді)

Проридала в подушку цілу ніч. Вона стала єдиним свідком мого болю і відчаю, повністю просочившись гіркими слізьми. Обручка здавалась якоюсь жорстокою насмішкою над щастям, тому ще ввечері зняла її та жбурнула на землю. Так, саме там їй і місце, там де всі ступають ногами, адже він точно так само потоптався по мені.

Вранішнє сонце стерло всі сподівання на щастя, адже так хотілось вірити, що це просто страшний кошмар і скоро проснусь, забувши про все. Ні, не вийшло. Жах виявися цілком реальним.

Можливо, якби я так безтямно не кохала, змогла б миритись з такими інтрижками. Але я настільки гублюсь в цьому почутті, що просто не зможу ділити його з іншими. Навіть одна думка розриває серце. Він черговою зрадою щоразу вбиватиме мене заново. Це ж не припиниться! Тому кохання слід усипити, вбити раз і назавжди позбавивши себе від майбутніх нових страждань. Та як вилікуватись?

Потрібно розставити всі крапки над «і». Треба зустрітись і розірвати ці стосунки, які затягують в прірву, а я вже і так на самому її дні. Від однієї думки ставало дурно, та виходу нема. Це кінець!

Кинулась на підлогу шукати злощасну каблучку. Обшарила весь килим, ледве знайшла. Вона закотилась аж в куток під стіл, наче, не хотіла щоб там її хтось знайшов. Взяла холодний метал та кинула на стіл, наче, якийсь непотріб, заплющивши очі. В пам’яті дзвенить його зізнання в коханні, потім пропозиція. Слова «навіки стати моєю дружиною», нещадно розвіялись подихом дійсності й з новою силою почали наносити біль.

Годі! Глянула в дзеркало. Безсонна ніч залишила свій нещадний відбиток. Потрібно все приховати, він не повинен знати, що я проливаю сльози через нього. Десятки шарів косметики зробили обличчя практично ідеальним. На мене знову дивилась ця звична красуня, тільки от в очах тепер була прірва відчаю.

Взяла до рук телефон. Декілька разів пробувала набрати текст, та все було не те. Знову пишу, а потім стираю і от нарешті відправляю: «Треба серйозно поговорити. Через годину в нашому місці. Приїдеш?» Було якось гнітюче називати кафетерій «нашим місцем», адже «нас» як таких, вже й немає.

Через декілька хвилин у відповідь отримала лиш сухе «Так». І ніяких тобі там: «О, ти вже повернулась!» чи «О, як же я сумував!». Несподівана здогадка розставила все своїми місцями – «Віра розповіла, що я приїжджала і бачила його зраду власними очима». Це єдине пояснення.

- Змушу його про все жалкувати. Нехай бачить кого втратив! - рішуче сказала сама собі відкриваючи шафу. Вибір впав на обтислу шкіряну міні спідницю, та просту вільну блузу шафранового кольору. Оцінила свій вигляд, змучено покрутившись перед дзеркалом. Все ідеально. Глянула на годинник. Зрозуміла, що запізнююсь. Нічого, нехай чекає!

 Викликала таксі. Взуття на височезних підборах однозначно стало ефектним доповненням образу. Пальто вже надягала на ходу. Але все ж довелося повернутись за обручкою. Схопивши її знову безжалісно з ненавистю кинула в сумку, та гордо покрокувала на цю останню зустріч.

Сидячи в таксі почала роздумувати над своїм життям. Невже мене постійно будуть зраджувати? Ну що я роблю не так? Відповідь напрошувалась сама: просто вибираю не тих. Саме в цьому і криється головна проблема.

Автомобіль поволі приближав мене до невідворотного кінця, поки взагалі не зупинився. Залишалось лиш поставити жирну крапку.

Озирнулась навколо. Його авто. Значить вже прибув. Сміливо втягую морозне повітря і байдуже йду всередину.

Сем розмістився за нашим улюбленим столиком. Щось безжально защеміло десь в глибині. Наче, відчувши мене на відстані, підвів очі, зустрівшись поглядом. Не опускаючи голови ефектно крокую вперед.

Коли наблизилась, він нарешті відвів погляд та втупився в мою руку без обручки, здавалось, ніби застиг.

"Якийсь аж занадто пом’ятий, мабуть, «важка» ніч далася взнаки." - відмічаю подумки, терзаючись люттю, яка накрила з новою силою.

Розуміючи, що довго в його товаристві знаходитись просто не зможу, вирішила відразу перейти до справи, навіть не роздягаючись і не присідаючи за стіл.

Швидко порившись у сумці, дістаю каблучку та злісно кладу перед ним на стіл.

- Це твоє. Більше вона мені не потрібна. Кінець.

Потім дістаю ключі від його будинку і так само кидаю на стіл.

Він продовжував мовчати, лиш дивився на мене з болем. Навіть розчарувалась, думала хоч спробує виправдатись. Виявилось, я так мало для нього значила! Але ж чому тоді наважився покликати заміж?

Заміжжя тепер не буде, як і щастя та мрій – все розтоптане і заляпане брудом. В горлі почав збиратись клубок. Ні, я не заплачу, не зіпсую макіяж. Швидко розвертаюсь, щоб піти геть, але його тихий голос мене зупиняє.

- Ліна, чого тобі не вистачало?

Обернулась і ще якийсь час мовчки дивилась на нього, намагаючись запам’ятати. Нахабне запитання.

- Тебе… - ці відчайдушні слова наче застигли в повітрі.

Здається, моя відповідь його здивувала. Хоча може і помиляюсь, адже як виявилось, зовсім не знаю цього чоловіка.

- Що це значить? – грубо запитує не приховуючи іронії.

Якусь мить дивилась в цю безодню його очей, яка вже почала гіпнотизувати. Вдає, що нічого не розуміє, знову ці ігри. Так, гратися він любить, як виявилось, ще й настільки жорстоко та нахабно.

- Подумай. – похапцем кинула йому на прощання.

Сміливо розвертаюсь на своїх височезних підборах, та з високо піднятою головою йду з його життя, в душі в цей момент, наче, розливається розпечена лава, обпікаючи нутрощі нестерпним болем. Таке відчуття, що від тебе наживо відрізають кусок тіла, чи може душі. Так, ми вже, наче, приросли одне до одного, хіба таке не буде боліти?