Розділ 14

Ніколи не думай про «завтра», адже воно буде таке ж чарівне як і «сьогодні». Запитаєш: «Чому?» Бо наше кохання нікуди не зникне, і так само вестиме нас життям і надалі.
Навіки твій С. (Сем і світ в кольорах веселки)

Бабуся дуже зраділа моєму рішенню жити з нею. Тепер їй буде не так одиноко. Ще з порогу зустріла радісними обіймами, потім провела в кімнату. Звичайно, вона знає історію мого невеселого майже заміжжя, та без деталей. Хоча подробиці взагалі нікому невідомі.

Безнадійно зітхаю. Знову спомин. Годі!

Роззирнулась, я ж недавно тут жила, не думала, що доведеться повернутись так швидко і надовго, а колись в цій кімнаті і моя мама зростала. Цікаво, як тут все було за її часів? Як не пробувала уявити - не змогла. Мабуть, доведеться перефарбувати стіни в якийсь радісний колір, наприклад жовтий. А що, трохи сонця мені точно не завадить, бо від цього холодного зеленого - асоціації шкільної кімнати чи ще чогось подібного.

Розібрала весь одяг, та розклала полицями шафи. Якось навіть незвично бачити в своєму гардеробі такий мінімум. Потрібно сказати батькам, щоб привезли все інше, якщо вже переїхала, то і всі речі мають бути зі мною.

Поки возилась з своїм багажем, бабця турботливо накрила на стіл вечерю, показуючи цим наскільки рада переїзду єдиної внучки. Ми з нею посиділи, мило поспілкувались про батьків, її здоров’я і життя в цілому. Про наболіле не говорили, мабуть, знає, що розкажу сама коли настане час. Адже всім і так зрозуміло, що якщо я втікаю від минулого в інше місто так кардинально змінюючи звичне життя, то воно досі приносить страждання.

Цікаво, чи прийме мене це нове місто з такою ж радістю і ентузіазмом як бабуся?

Взагалі Умань дуже мальовничий куточок України, адже славиться своїм неймовірно красивим дендрологічним парком «Софіївка», який ще називають вічним пам’ятником коханню графа Потоцького до своєї дружини. Ще з дитинства, коли з батьками приїжджали до бабусі, мені подобалось прогулюватись вимощеними стежинами, милуватись фонтанами, гротами, альтанками і скульптурами. В кожну пору року тут по-своєму красиво, все навколо змінює колір разом з природою: з зеленого на помаранчевий, потім сніжно-білий на яскраво зелений і рожевий, коли весною безліч дерев потопає в ніжному цвітінні.

Згадуючи всю велич і красу цієї мальовничої перлини України, одразу ж захотілось піти туди, адже вже і не пам’ятаю коли востаннє милувалась тою красою. Ці згадки зігрівають душу якимсь дитячим теплом. Мабуть, у кожної людини з юних літ закарбуються в пам’яті ось такі дорогі серцю місця, де ти завжди почуватимешся щасливим і безтурботним, неважливо в якому б віці туди не повернувся. Усміхаюсь, згадавши як маленькою дівчинкою мріяла побачити тут ту красуню-графиню в розкішній пишній сукні, заради якої все і було створено.

Після вечері, відправила бабусю відпочивати, поцілувавши, а сама прибрала зі столу, зробила каву (яку всі нормальні люди п’ють зранку, а не ввечері), та сіла на самоті біля вікна, милуючись вечірнім містом. Потрібно будувати плани на майбутнє. Спершу варто знайти роботу. Значить на цьому пункті я і зупинюсь. Зранку треба пройтись містом, відшукуючи якісь пропозиції, чи просто придбати газету з оголошеннями (якщо взагалі така існує). Щодо роду діяльності, то чітких орієнтирів у мене нема, буду вибирати з пропозицій, які поступлять.

Окресливши майбутні дії, автоматично взяла до рук телефон. Зателефонувала мамі, повідомивши, що благополучно дісталась і в мене все добре. Здається, вона ще не може повірити в мій від’їзд. Нічого, нехай звикає.

Закінчивши розмову, випадково ковзнула екраном, натрапивши на номер від якого вкотре стислось серце. Рука мимоволі завмерла біля клавіші «видалити», здавалось навіть душа протестувала проти мого наміру. Але що з того? Цей номер вже і так давно закарбувався в пам’яті. Все-таки натискаю ту клавішу і навіть відчуваю якесь ефемерне полегшення. Якби ж і в житті така клавіша існувала, наскільки б простіше жилося.

Заховалась під ковдру і тільки тоді зрозуміла як втомилась за цей насичений подіями день. Проте сон ніяк не хотів йти до мене. Та це не через каву, адже скільки б я її не пила, вона однаково не бадьорить мій дивний організм. Тому довелось ще довго просто лежати з заплющеними очима, підсвідомо погладжуючи надпис на руці, який вже безповоротно лишиться зі мною. «Назавжди разом» - просто жорстоке глузування і нічого більше, а колись вважала його ледве не клятвою.
***   ***   ***
Проснулась ще на світанку. Пішла освоювати бабусину кухню, адже тепер тут буде дві господині. Швидко приготувала легкий сніданок.

- Я і забула як це добре мати помічницю. - весело заявила бабуся, вдихнувши аромат моїх оладок.

- Так, тепер піклуватимусь про тебе. – відказую серйозно. – Ти ж не хотіла до нас переїжджати, тому довелось переїхати мені.

Зиркнула на мене поглядом повним розуміння, захотілось сховатись від цього, щоб не бачити тієї жалості з якою дивились її темні очі.

- Гаразд, бабусенько, ти снідай, а я пішла збиратись. Потрібно шукати роботу. – поспішила зникнути з її очей.

Зачинивши двері кімнати нарешті видихнула з полегшенням. Так, щоб знайти хорошу роботу, потрібно гарно виглядати, адже зустрічають, як мовиться, по одежині. Тому першочергове завдання - розшукати в своєму гардеробі щось більш-менш підходяще. А це значить, що одяг має бути як ефектним, так і не вульгарним. Складне завдання. Порившись в шафі вибрала стриману блузу блакитного кольору та класичні чорні штани. Блакитний непогано гармоніює з моїм темним волоссям і очима, та все ж незвично бачити на собі такий одяг, здається йду влаштовуватись на роботу якоюсь вчителькою. Проте хай буде так.

Образ підібрано, наступний крок – зачіска та макіяж. Бойове фарбування – готовність номер один. Все готова підкорювати це місто!

Бабця задоволено схвалила мої старання, навіть заявила, що тепер мене просто не впізнати. Дійсно, я не звикла виглядати аж так стримано, хоча, мабуть, потрібно звикати адже відчула себе повністю дорослою без зайвих ілюзій і дитячої наївності.