Розділ 19

Якби ж ти міг заглянути мені в серце, побачив би там тільки себе. Ти його заполонив аж до самісіньких  країв. Тому хочу зачинити тебе в своїй душі повністю і назавжди, викинувши ключик в Байкал (щоб ніхто точно не дістав). Мене вже безповоротно згубило це кохання.
Назавжди твоя Л. (Ліна і літопис нашого щастя)

Плакати більше не можна. Тому майже цілу ніч просто лежала з відкритими очима намагаючись уявити себе в новій ролі. Я вже майже мама…

Ранкове сонце освітило мою і так занадто радісну кімнату, даючи вкотре зрозуміти, що в таких стінах точно не можна сумувати чи думати про негатив.

Треба жити далі, примирившись з цими новими обставинами. Дуже скоро з’явиться сенс. Несвідомо поклала руку на живіт, уявляючи як вже через декілька місяців він стане величезним. Це одночасно і лякало і вже навіть почало радувати.

Єдине, що пригнічувало, так це те, що у моєї дитини не буде батька. Коли маля підросте і запитає, я не буду мати відповіді. О, небеса, я ж навіть імені не дізналась! Вже думала якось його розшукати, але хіба це можливо зробити? Це ж нереально!

Мабуть, вже давно минули ті часи, коли в таких випадках дітям розповідали небилиці ніби їх батько героїчно загинув, або полетів у космос і там залишився розважати прибульців. Аж поморщилась від таких думок. Годі!

Зиркнувши на годинник, зрозуміла, що пора збиратись на роботу, а я ж майже і не спала.

Бабуся турботливо приготувала сніданок, та все ніяк не відставала, допитуючись про моє рішення. Ну яке може бути рішення? Звичайно, я буду народжувати це дитинча. Вона зраділа почутому, та вкотре обійняла, запевнивши, що завжди допоможе. Я і не сумнівалась в цьому, вона мене любила. Як-не-як єдина внучка. Цікаво, чому батьки більше не наважились народити дітей?

Вийшовши на вулицю пожадливо втягнула свіже весняне повітря. Може життя нарешті налагодиться. Налаштувавшись на позитив, гордо підняла голову та попрямувала на роботу. Подумки будуючи плани, як краще про все це розповісти батькам.

Поглинена своїми роздумами, незчулась як вже була на місці. Відразу помітила, що Людмила чимось дуже засмучена. З ввічливості запитала, що сталось. Після того випадку з власником крамниці, стосунки між нами стали відчутно прохолодними.

Напарниця одразу кинулась розповідати, що її покинув хлопець, з яким всього лиш недавно в неї було «все складно». Повідала, що той їй зраджував вже досить давно, а тепер взагалі кинув. Здається, вона дуже засмутилась цьому, наче сама так не вчиняла. Іронія. Мабуть, карма наздогнала. Але що поробиш, прийшлось втішати і обіймати, примовляючи, що все налагодиться і вона знайде собі гідного кавалера.

Якщо чесно, то я і сама не вірила в ці свої слова. Хіба Люда, погодившись стати коханкою одруженого чоловіка, могла розраховувати на нормальні стосунки? Але чим я краща за неї? Якщо добре подумати, то навіть гірша, адже зовсім не знаю батька своєї майбутньої дитини, а вона лиш шукала вигоду, щоб допомогти прогодувати свою родину.

 При цій згадці вкотре притисла руку до живота, ніби захищаючи малюка від цього жорстокого світу. Невідомо, що мене чекає в майбутньому. Одна з малою дитиною на руках, здається, ще й сама недавно дитям була. Навіть болісно заплющила очі, намагаючись розігнати підступні думки. Зосереджуюсь на ридаючій дівчині.

- Люда, - спробувала легенько потрусити її за плечі, приводячи до тями, - ніхто не вартий таких страждань.

Скільки разів мені це повторювала колись Рина. Хіба слова допомагають? Хоча все ж до тями можуть привести. В будь-якій ситуації слід вести себе гідно і гордо.

- Знаєш, що в таких випадках добре «лікує»? – не полишаю віри достукатись до неї.

Здається, її зацікавили мої слова. Підвела заплакані очі дивлячись з запитанням, наче я знала такий секрет, який обов’язково їй допоможе.

- Тобі потрібно сходити з подругами кудись, розвіятись, забутись…

Невільно згадався свій останній раз такого забуття. Аж поморщилась від споминів. Це точно не те, що можна буде переповідати майбутнім поколінням.

- Ти підеш зі мною? – з надією і навіть якимсь благанням запитала вона.

- Ні, я не можу, - розгубилась у відповідь, несподівано усвідомивши, що тепер життя кардинально зміниться. Про різні там гулянки, вечірки, алкоголь і все таке інше потрібно повністю забути. Я вже повинна готуватись стати мамою. Як же це все незвично.

Люда дивилась з благанням і тоді я усвідомила, що мушу розповісти їй. Адже однаково скоро дізнаються всі, таке ні від кого не приховаєш.

- Я вагітна, - безпристрасно сказала, дивлячись як в неї на обличчі змінюються емоції. Вперше промовила ці слова в голос. Наче якась репетиція перед сьогоднішньою розмовою з батьками. 

Вирішила розповісти їм все по телефону, так буде легше, не хочу в такий момент бачити розчарування в рідних очах. Адже воно обов’язково з’явиться, в цьому я і не сумнівалась.

- А хто батько? – вражено запитала напарниця, нарешті отямившись від моєї звістки. Несподівано по її обличчі пробіглась тінь розуміння і вона наче розгадавши якусь складну загадку, протяжно заявила: - А… це той, від кого ти аж сюди втекла.

- Ні, це не він, - спокійно відповідаю, усвідомлюючи, що після наших з Семом стосунків, тепер всі будуть вважати його батьком моєї дитини, включаючи і батьків.

Здається, Людмила з моїми новинами зовсім забула про свої проблеми. А цим зізнанням про загадкового батька я її ще більше заінтригувала і розважила.

- Я хочу завтра піти в лікарню, в першій половині дня. Відпустиш?

- Ти хочеш… позбутись її? – вона розгублено вказала на мій живіт.

Від цього жесту мені навіть захотілось прикрити його, відвернутись. Здається, цей славнозвісний материнський інстинкт вже починає прокидатись в мені. Я вже захищаю цього малюка.

- Звичайно ні! – роздратовано запротестувала я, та вже більш спокійно додала: – На огляд піду.