Розділ 25

Уявляєш, а я точно така сама безрозсудна та дика як і ти. Коли ми разом – це шаленство і божевілля в квадраті.
Ти знаєш мене як ніхто. З тобою я взагалі нічого не боюсь в цьому житті.
Ми як ті половинки одного цілого, саме тому, такого кохання як в нас, більше не існує в цілому світі. Воно, як відбиток пальця - унікальне і тільки наше.
Назавжди твоя Л. (Ліна і люстерко в світ щастя)

Дні минали, плавно переходячи в тижні, а потім і в місяці. Так само весна поволі перейшла в літо і на вулиці вже стояла нестерпна спека. Середина липня – епіцентр літньої жари. Рятувались хто чим міг.

Моя вагітність проходила добре. Дитя вже навіть почало штовхатись. Постійно нагадуючи про своє існування. Хоча я про це і так ніколи не забувала, адже живіт вже було добре помітно, проте все ще продовжувала його приховувати за вільними туніками, блузами і сукнями.

З дати першого поштовху, почала зворотній відлік, адже як сказав мій лікар (той симпатичний молодий чоловік, з яким ми до речі добре подружились), це якраз половина пройденого шляху.

Людмила дуже раділа моєму цікавому стану. Її улюбленим заняттям стало відслідковування поштовхів дитинчати. Потім вона зазвичай потайки хнюпилась, я розуміла чому – картала себе за той необдуманий вчинок, через який вже давно могла б стати матір’ю.

Що стосується власника магазину, то він продовжує мене сторонитись, кидаючи злякані погляди живіт, що помалу стає все більшим. Ця вагітність врятувала мене від його нахабних «залицянь».

І от сьогодні я йшла в поліклініку на плановий огляд та чергове УЗД, де мені вже повинні були сказати стать малюка. Сама ж навіть не бралась будувати здогадки. Якщо чесно то і не уявляю собі свою дитину, досі боязко думати, якою крихітною і безпорадною вона народиться, та я все зроблю для цього малюка, який вкотре штовхається своєю ніжкою чи ручкою. Усміхаюсь притуливши руку до того місця.

Невдовзі, вистоявши довгу чергу, вже по звичному сценарію, з завмиранням серця очікувала відповіді, і ледь не заплакала почувши: - «дівчинка». Мені показали на моніторі її сердечко і ще там щось, здається, навіть профіль личка змогла розглядіти.

Ну і як тут не змахнути сльозу, адже це справжнє чудо, моє диво, яке через кілька місяців вже зможу взяти на руки. Пробую опанувати ці нестримні почуття, а лікарка тим часом вручає мені роздруківку з першими знімками донечки. Я несвідомо проводжу по них пальцями і здається, навіть відчуваю якесь рідне тепло. Міцно притискуючи такий коштовний папірець до грудей виходжу з кабінету і направляюсь вже в іншу чергу, та тепер я вже маю над чим роздумувати, стоячи в ній. Уявляю як вибиратиму різні сукні, наряджатиму її, заплітатиму косички.
Так…з появою малюка в житті людини завжди з’являється сенс, вона буде тим промінчиком радості, заради якого я захочу прокидатись кожного ранку.

Нарешті і моя черга підійшла, заходжу. Його темні, як і в мене очі, відразу підозріливо втупились в обличчя:

- І чого це ти плакала?

Навіть розгубилась, не думала, що від тих сліз радості досі залишились сліди. Відколи ми з В’ячеславом Вікторовичем подружились, він постійно проявляє підвищений інтерес до моєї скромної персони. Як одного разу зізнався, я його підкорила своєю сміливою заявою про те, що навіть імені батька дитини не знаю. Він тоді заявив, що стіни його кабінету такого відчайдушного зізнання ще не чули. А коли цей лікар довідався, що я ще й працюю в квітковому магазині, тепер лиш до мене і ходить, вибирати квіти своїй дівчині.

Скажу, що він досить організований, тому  їх дарує чітко по графіку: кожної п’ятниці і неділі. Навіть смішно і якось дивно, така передбачуваність і ні краплинки божевілля. Але що тут скажеш – лікар! Вони взагалі за власними правилами живуть в якомусь, здається, окремому світі.

- То від радості, - нарешті відповіла, розігнавши шалені думки та повністю зосередившись на меті свого візиту.

- Ну… - протяг цей симпатяга-медик похапцем читаючи висновок УЗД. - На що нарікаємо?

- Все чудово, - запевняю одразу.

Він порився в інших паперах, мабуть, вивчаючи результати аналізів.

- Гаразд, послухаємо дитину.

І я знову насолоджувалась шаленим стукотом сердечка своєї крихітки, вкотре стираючи підступну сльозу.

- Що це за несподіваний сплеск гормонів? – він здивувався. - Щось не впізнаю тебе.

Мабуть, сьогодні зі всіма цими новими емоціями, я і сама себе не впізнавала. Кардинально міняюсь, готуючись до материнства.

- Ну, у вас з малюком дійсно все добре. – заявив він після огляду, та відпустив знову на два тижні.

Додому летіла мов на крилах, притискуючи до себе роздруківку УЗД, так хотілось поділитись цією радістю з бабусею. Але вже біля під’їзду раптово зіштовхнулась з Євгеном і моя дорогоцінна папка полетіла на землю. І що він тут робить о такій годині, наче ж зазвичай працює до пізнього вечора?

Ми схилились над паперами одночасно, але він першим їх схопив і раптово побачивши знімки УЗД аж поморщився, потім несподівано перевів погляд на мій живіт, придивляючись. Здавалось, він втупився в нього якимись невидющими очима, завмерши при цьому.

Так, він дійсно ні про що не здогадувався, це чітко читалось в погляді. Та ми майже і не перетинались після тієї поїздки на весілля Рини. І чому він досі продовжує так дивно дивитись? Треба привести бідолаху до тями. Відбираю з його рук свої папери та легенько торкнувшись передпліччя запитую:

- Женя, ти чого?

Нарешті він підірвався від цього німого споглядання мого округлого живота і похмуро зміряв очима, злісно вигукнувши:

- Як він міг зробити тобі дитину і покинути?

Аж знітилась від цього тону, швидко окинула поглядом округу, наче нікого нема. Ще подумають сусіди, наче ми з'ясуємо стосунки і зроблять свої висновки, хто батько цієї дитини. Невже Євген зараз не усвідомлює, на що себе прирікає подібною поведінкою? І взагалі, хто він мені такий, щоб ось так тут злісно вимагати пояснень?!