Глава 4 "Підробіток"

Ванесса

Зранку прокинулася й довго не могла зрозуміти, що не так. А потім до мене дійшло, що я виспалася. Вперше, за довгий час, не прокидалася від криків та лайок. Навіть те, що пізно лягла, не завадило мені відпочити. Декілька хвилин лежала, міркуючи про своє нове життя, а потім почала збиратися.

Коли визирнула у вікно, не позаздрила компанії, яку маю сьогодні супроводжувати. Небо затягнуло темними дощовими хмарами. Все говорило про те, що буде злива. Вітер гнув дерева до тріску. Така погода характерна для нашої місцевості в цю пору року. Місцеві мешканці звикли до сирості, а от туристам може не сподобатися така негода. Та й кому сподобається намокнути під дощем в такий холод? Я одягла светр блакитного кольору, темні джинси, куртку й теплу шапку. Довго шукала шарф, але в нерозкладеній сумці його чомусь не знайшлося, тому пішла без нього. Застебнула куртку під саме підборіддя й вийшла з кімнати. Сумку не брала, телефон поклала у кишеню та взяла трохи грошей. Парасолю навіть не думала шукати, бо в такий вітер її просто нереально розкрити.

Коли вийшла на вулицю, вкотре впевнилася, що екскурсія на сьогодні — погана ідея. Я ще дужче натягнула шапку на вуха та рушила в бік кафе. Мала надію, що вони передумали, коли побачили яка погода за вікном. А ще мені зовсім не хотілося зустрічатися з чоловіком, погляд якого гострими крижинами пронизує наскрізь. Але мене чекали. Тільки-но я підійшла до входу в кафе, великий чорний позашляховик посигналив, прорізавши тишу сонного міста. Я попрямувала до автівки, скло якої опустилося з боку водія.

— Довго спиш, — подивився на мене чоловік.

Він був одягнений дуже легко, наче зараз весна й от-от вийде сонечко та зігріє все навкруги. Я дістала з кишені телефон та подивилася на час. Ще десять хвилин залишалося до восьмої години.

— Я прийшла вчасно, — відповіла витримавши вбивчий погляд.

— Сідай, — кинув мені й підняв скло.

Я обійшла автівку й відчинила задні дверцята, але салон автівки виявився порожнім.

— А де всі? — здивовано запитала.

— Сплять, — хмикнув чоловік. — Чи ти думала, що вони весело зберуться на екскурсію так рано?

— А ви чому не спите?

— Бо виріс вже з того віку, коли не відчуваєш відповідальності.

— Можливо варто все скасувати? — запитала з надією. — Погода не сприяє прогулянкам, сьогодні буде дощ зі снігом. Я вже навіть уявила, як зачиню дверцята й швидко піду додому, якомога далі від незнайомця.

— Ні за що. Я не збираюся ще раз сюди їхати через всю країну. А знаючи свою сестру, вона від своєї витівки не відступиться. Сідай вже, — дратувався чоловік.

Мабуть, він звик роздавати команди, бо іншого тону я поки не чула. Мені було не комфортно у його компанії. Я сіла на заднє сидіння й він одразу рушив більше не промовляючи й слова. Чоловік впевнено кермував автівкою, зосереджено дивлячись на дорогу, а в мене була нагода його роздивитися. Він був високий й широкоплечий, русяве волосся лежало недбало, наче його розкуйовдив вітер. Гарне обличчя з прямим носом й середньої повноти губами, а очі… В цьому небесно блакитному відтінку можна легко загубитися й не знайти дороги назад. Його погляд пронизував наскрізь зазираючи в самісіньку душу. Хотілося закритися від нього і водночас підкоритися. Якби я була трішки сміливіша й обізнана в любовних справах, я б сказала, що цей чоловік дуже сексуальний. Він викликав в мені якісь нові емоції, раніше я не задивлялася так на протилежну стать.

Він помітив, що я дивлюся на нього й підняв очі до дзеркала, декілька довгих секунд ми дивилися в очі одне одному, а потім я, збентежившись, відвела погляд убік.

Хотілося вже швидше приїхати, провести екскурсію й повернутися додому. Я не мала нагоди спілкуватися з такими людьми й відчувала себе не у своїй тарілці.

Їхали ми довго. Чомусь мені здавалося, що вони винайняли житло десь у центрі в дорогому готелі та всі їх ми давно проїхали й виїхали з міста. Тільки коли в далечині я побачила маєток Койот Блафар Естейт, зрозуміла де саме вони оселилися. Моєму подиву не було меж. Та це ж найдорожче місце в усьому штаті! І навіщо їм екскурсія, якщо з вікон будівлі видно все, як на долоні. Я багато читала про це місце, але ніколи не була тут, бо таких грошей мені ніколи не заробити. Чим же потрібно займатися, щоб дозволяти собі таку розкіш? Навіть закралася думка, що вони якісь злочинці, але згадавши добрі очі Тіни відкинула цю думку.

Ми під'їхали до маєтку й поки я роздивлялася навкруги чоловік вийшов й відчинив дверцята з мого боку, подаючи руку. Я розгубилася й відчула як червоніють щоки. Декілька секунд дивилася на його руку та все ж вклала в неї свою долоню.

— Чому такі холодні руки? Місцеві мешканці не витримують холоду? — запитав чоловік, скануючи поглядом.

Поруч з ним я була як підліток, головою діставала до плеча.

— Та ні, циркуляція крові така.

Не скажу ж я йому, що поруч з ним я нервую. А коли я нервую, руки не можуть зігрітися. Він відпустив мою руку й пішов в бік будинку. Мені нічого не залишалося, як тупцяти за ним. Фотографії не можуть передати краси, яка розкинулася на території маєтку. Уявляю, як тут гарно навесні.

Чоловік відчинив двері й пройшов всередину, я зайшла за ним. Ми роззулися, пройшли повз вітальню й опинилися на кухні, але вона мала розміри як три кухні у бабусиному будинку. Вся компанія снідала за столом.

— Не може бути! Ви прокинулися.Точно дощ піде, — сказав чоловік з іронією.

— Хай, — привітався інший чоловік доїдаючи вівсянку. Тіна теж привіталася з широкою посмішкою на сонному обличчі. Вона разюче відрізнялася від брюнетки. Світло русяве волосся було зібране в гульку на маківці, сиділа закутавшись в теплий білий халат. І знову наминала морозиво. Мабуть, вона його дуже любить.

— Майкле, невже ви справді збираєтеся йти на дебільну екскурсію в такий холод? — обурилася брюнетка дивлячись на мене. У неї було чорне волосся підстрижене під каре, вкладене наче вона тільки-но з салону й темні, майже чорні очі.

Так, ім'я йому теж підходить. Майкл… Гарно.

Він нічого не відповів, а підійшов до кавомашини й почав робити каву.

— Чай, кава? — подивився на мене.

— Ні, дякую.

— Скільки часу триватиме наша екскурсія? — запитав знімаючи куртку.

— Пів дня точно. Якщо погода дозволить.

Під курткою він був у футболці і я знову зависла, розглядаючи чоловіка. На руці у нього було татуювання, але здалеку не було видно, що саме. Та що ж це таке? Ще подумають, що якась ненормальна, так зиркаю на нього.

— Тоді потрібно поїсти. Всім, — подивився він на сестру й поставив перед нею піалу з вівсянкою.

— Фу, не хочу, — запротестувала Тіна, а мені стало смішно, такий в неї був нещасний вигляд.

— Тоді я відвезу дівчину додому й ми нікуди не поїдемо, — сказав наливаючи в миску молоко.

— Між іншим, у дівчини є ім'я. Її Ванесса звати.

— Смачного, — поклав перед Тіною ложку й подивився на мене.

— Тебе це також стосується, Ванессо.