Ден

Дні стояли напрочуд спекотними, а ще від однієї лише думки про те, що мені за два дні йти до нової школи, мене нудило.
⠀
Раніше ми з мамою мало часу проводили разом. Вона буквально жила на роботі, але, здається, це було в минулому житті. Йшов другий тиждень її відпустки і складалося враження, що вона супроводжувала мене навіть до туалету.
⠀
- А, може, в кіно сходимо? - випалила вона за сніданком нещиро-підбадьорливим тоном.
⠀
- О, у цій дірі є кінотеатр? - зневажливо пхикнула я, але побачивши, як кутики маминих вуст поволі опускаються, а очі все більше починають видавати її справжній стан, зрозуміла, що бовкнула зайвого...
- Мам, вибач...
- Все гаразд, сонечко... Я просто хотіла, щоб ти розважилась. І так, тут є кінотеатр.
- На який фільм підемо? - запитала я із вдаваним захватом.
- Емм, люба, тут не доведеться обирати, вони показують якусь стару кінострічку о 20:00. Але, казали, що фільм цікавий...
⠀
Ми зустрілися поглядами і розсміялися, вперше за довгий час це було щиро.
⠀
В кіно ми так і не пішли, вирішили подивитися щось вдома і спекти піцу.
Коли на столику залишався останній шматочок, а на екрані блимали титри,
я повернулася до мами, щоб запитати, як їй, але побачила, що, згорнувшись клубочком, вона міцно заснула у кріслі.
Я вкрила її ковдрою і вирішила пройтися. Перспектива залишитися тут надовго мене абсолютно не тішила, але, мабуть, варто було хоча б спробувати дати цьому місцю шанс.
⠀
Якось дивно було відчувати літнє повітря, усвідомлюючи, що воно тут вже "сидить на валізах", як нав'язливий гість, котрий прощається і ніяк не піде. Завершувався другий тиждень вересня.
Батьки вирішили, що мені буде простіше піти в новий клас уже під час навчального процесу. Не знаю, чим вони керувалися, даючи мені додаткові канікули і чи справді це спрацює.
Мені просто не хотілося в іншу школу і навряд чи якийсь додатковий час зміг би це змінити.
⠀
- Привіт! - голос не просто вивів мене із власних роздумів, а змусив підстрибнути з несподіванки.
⠀
- Прробач, прробач... - невпевнено продовжував хлопець, - я зовсім не хотів тебе налякати. Ти ж, Майя, новенька?
⠀
- Ооо, то таки правда, що в подібних місцях чутки розходяться зі швидкістю світла, - краєм ока я помітила, що моєму співрозмовнику стало незручно, але він з усіх сил намагався приховати це. - Та все ок, розслабся, - продовжила я, - ти хто?
⠀
- Твій сусід, ну і однокласник. Мене Ден звати.
⠀
- Сусід, кажеш, а чому я тебе... все, забудь, - дійсно, чому це я його не бачила досі? Може, тому що весь цей час я майже не виходила з будинку?!
⠀
- Теж вирішив прогулятися, сусід?
⠀
- Я, ем, ну так, маю зустрітися з друзями. Хочеш з нами?
⠀
- Ні, дякую, - за якусь мить я загасила вогник надії, що запалився в його очах, не знаю на що він тільки сподівався.
⠀
- А, ну, добре, - хлопець поводився так невпевнено і знервовано, що мені його навіть стало шкода.
⠀
- Гарно погуляти! - крикнула я навздогін, коли на темній вулиці вже ледь виднівся силует Дена.
Відповіді я не дочекалася. Знайомств мені сьогодні більше не хотілося, тож я пришвидшила крок і попрямувала додому. Додому... Чи зможу я коли-небудь назвати це місце своїм домом?
⠀
Ранок розпочався із нетерплячого стуку в двері. Я роззирнулася, мами ніде не було, тож повільно і невдоволено почовгала до дверей.
⠀
- Дееен, - якби роздавали нагороди за найбільш натягнуту і несправжню посмішку, я б посіла перше місце.
⠀
- Привіт, Майя, я тут подумав, завтра ж твій перший день у новій школі, ну, і, щоб ти не почувалася незручно, ми могли б піти разом, а ще сьогодні я можу тобі показати свої улюблені місця тут і розповісти про все, то як?, - мені здавалося, що все це він протараторив одним дуже довгим словом.
⠀
У цей момент я зрозуміла, що Ден від мене вже не відчепиться і дивувалася, як за одну ніч цей хлопчина набрався сміливості, або, може просто "набрався" під час прогулянки з друзями і його досі не відпустило...