Подарунок

- Еспресо, будь ласка, - не тільки синці під очима, але й мій втомлений голос видавав те, наскільки мені хотілося спати, а не летіти на заняття, - і, якщо можна, швидше, я страшенно запізнююсь, - кинула я стрункій блондинці. Чорт, і хотілося їй наносити ідеальний мейк і робити цю неперевершену зачіску зранку? І де вони тільки такі беруться? Відьма!
Мене вистачає лише на те, щоб вмитися, розчесати волосся і швидко згребти його в незрозуміло-що, обмотане резинкою, ну і, звісно ж, застрибнути в старі добрі джинси і футболку із сорочкою.
⠀
Кав'ярня навпроти школи просоталася приємним теплом і запаморочливим ароматом кави та спецій. Відвідувачів було небагато, це у великих містах звикли до ранкової їжі "на ходу", а тут майже у всіх були спільні сімейні сніданки. Як традиція, звичка, яку ми з мамою все ніяк не могли перейняти.
До першого уроку залишались лічені хвилини, але мені здавалося - якщо я не вип'ю зараз кави, то просто помру.
⠀
- Безсонна ніч? - почула я позаду себе знайомий голос. Він проказав це так легко, наче ми були старими друзями, а не вчителем і ученицею. - Сподіваюся, в обіймах з підручником з історії? Втім, зараз я матиму нагоду це перевірити.
Арсен Вікторович розсміявся:
- Заспокойся, Май, я жартую, бачила б ти зараз своє обличчя. І, цей... можеш не надто бігти, урок без вчителя навряд чи розпочнеться.
⠀
- Ваша кава, - голос білявки за барною стійкою мене врятував і я поспішила до виходу.
Стискаючи свій стаканчик з еспресо, я роздумувала над цією раптовою переміною. Арсен Вікторович, звісно, відрізнявся від більшості наших вчителів, молодий, з купою шалених ідей та енергії. Він старався бути своїм серед нас і розумів наші жарти. Здавалося б, звичайний дружній діалог, але ця близькість у спілкуванні мене спантеличила.
⠀
- Ось ти де, - широка посмішка від якої метелики в моєму животі витанцьовують самбу, а в голові лише картинки із нашими поцілунками. Макс.
- Я хотів зайти за тобою, але безсоромно проспав, вилетів з дому в останній момент. Вибачиш? - робить очі кота зі "Шрека".
- Подумаю, - хитро відповідаю я. Ніколи не вміла фліртувати та поруч з ним я стаю якоюсь іншою.
- Я можу пришвидшити цей процес, - притягує ближче, кава ледь не вихлюпує зі стаканчика. Відчуваю його аромат. Суміш м'яти, диму і солодкуватого парфуму. Цілує втретє. Смішно, та я рахую.
Він злегка відсторонюється, в очах бісики. Бляха, коли тільки він встиг звести мене з розуму?!
- Я вибачаю. А ще..., - краєм ока помічаю картатий жакет вчителя, - побігли, бо нам зараз гаплик.

Ми забігли до класу тримаючись за руки. Перше, що нас зустріло - це погляд Вел. Цілу ніч я переписувалася з нею про хлопця, на котрого я запала по повній і бідкалася, що я не знаю, що між нами, не розуміла пара ми з ним, чи ні. Але вона не знала, що тим хлопцем був Макс!
Ми швидко сіли на звичні місця, але я встигла помітити, що не лише Вел кидала здивовані і зацікавлені погляди. Кілька дівчат відверто почали перешіптуватися, поки не увійшов Арсен Вікторович.

- Доброго ранку, клас! Сподіваюся, усі готові зараз написати невеличку самостійну роботу?
По класу прокотилося "ви ж не казали", "нас не попереджали" і все у тому ж дусі.
- Так, все, тиша! - гучніше промовив історик, - завдання не складні і я впевнений, що кожен із вас впорається.

Я спиною відчувала погляд Макса і мені точно було не до написання самостійної.
Захотілося опинитися десь там, де були б лише він і я.
- Майє! - голос прозвучав так близько, що від несподіванки я підскочила, - дістаємо листочки, чи тебе це не стосується?
- Так, я зараз, - тепер мені хотілося просто зникнути, думки про Макса відпустили і я нарешті змусила себе зосередитись на історії.

Після уроку Макс просто щез. Вийшов із класу і я його більше не бачила.
Увесь день Вел намагалася випитати у мене найменші подробиці і постійно повторювала, що й гадки не мала, що ми переписувалися про Макса і як я могла так попасти. Я слухала її упіввуха, хвилюючись про те, куди ж він так раптово зник. Дзижчання телефону повернуло мене до реальності і приглушений шум розмов, здавалося, став чіткішим і ближчим. Вел зазирала через плече в намаганні прочитати смс першою.
"Май, треба поговорити. Можеш о шостій? Я зайду по тебе. Макс."
- Ого, і що б це значило? - покосилась на мене подруга.
- Не знаю, - я стенула плечима, - мушу бігти, - чмокнула Вел у щоку і пішла. Направду, я із тих людей, яких не надто захоплюють обійми та поцілунки в щоку із друзями, але для Вел такі речі були важливими, для неї це було, як один із найважливіших показників дружби, тож, я здалася.

Зайшовши у двір, я раптом відчула дивне тремтіння, всередині мене щось стискалося і чомусь було моторошно. 
Я знала, що мама іще не повернулася і її не буде ще десь до десятої вечора, але двері мого будинку були злегка прочиненими. Може, щось трапилось і вона повернулася раніше?
Та на порозі на мене чекав черговий "сюрприз". Цього разу це не була звична записка. Поруч із трояндою лежав конверт. Всередині я знайшла прикрасу - браслет, на якому була пов'язана все та ж лілова стрічка.

"Якщо ти мене покохаєш, то буде більше,
Більше, аніж троянди, браслети, вірші.
Я знаю, що ти боїшся, хоча й бунтуєш.
На бал осінній приходь сама, бо пошкодуєш."