Дикі Серця

Турбота

Ледь не випускаю телефон із рук, намагаюся додзвонитися до Вел, але вона не відповідає. Набираю Пашку. Не можу бути зараз вдома, тим паче, сама.
Піднімає слухавку десь із третього разу.
- Нарешті, дяка Богу!
- Май, що трапилось? - стурбовано запитує друг.
- Ми можемо зустрітися? Біля входу в парк, наприклад? Це не телефонна розмова, будь ласка, - на іншому кінці точно чітко чути мій благальний тон.
- Так, звісно. Що з тобою? Ти там ціла? - але відповіді я не даю, швидко вимикаю телефон і чимдуж мчу у бік парку.

Він уже на місці, знервовано нарізає кола і різким порухом куйовдить своє біляве волосся. Помічає мене і за секунду опиняється на відстані кількох сантиметрів, згрібає мене в охапку і мовчки тримає отак хвилин п'ять. Він пахне димом від костра і апельсинами. Коли врешті відпускає, тихо запитує:
- Що трапилось?

Дивлюся під ноги і тулюся до Пашки, розумію, що досі тремчу, хоч біля нього почуваюся вже спокійніше.
Розповідаю про все - і про зміст нової записки, і про браслет, і про те, що цей поганець зламав замок мого будинку.

- Май, гадаю, варто написати заяву в поліцію. Це погрози і все стає серйознішим. У тебе є всі ці записки? Я можу завтра піти з тобою. Ти казала батькам?

Видихаю і бачу, як клубочок пари пролітає між нами.
- Розумієш, мами майже не буває вдома, а з батьком ми не спілкуємося. У мами наче налагодилося все на роботі, я не хочу, щоб вона втратила її через мене. А, повір, воно так і буде, якщо я скажу. Вона знає про гіперопіку усе і навіть більше, як тільки на нашому горизонті з'являються якісь труднощі. Я, звісно, сумую за нею і мені не надто весело від того, що вона зараз буквально живе на роботі, але я вперше почала дихати вільніше з моменту їхнього розлучення з батьком. Тому, не знаю, чи це хороша ідея... Але, з іншого боку, мені доведеться їй розповісти, якщо ми підемо в поліцію...

Кілька хвилин йдемо мовчки, поки Павло не порушує мовчання:
- А що у вас з Максом? - його голос звучить тихо і невпевнено, - Ви разом, чи як?
- Ти щось маєш проти Макса? - запитую так легко, готова в будь-який момент перевести розмову у жартівливе русло. Не хотілося б, щоб мій найкращий друг конфліктував із хлопцем в котрого я почала закохуватися по самі вуха.

- Я... ні, просто, - він зітхає, але продовжує, - у нього, здається, є дівчина.
- Є дівчина? - здивовано підіймаю брови, видаю нервовий смішок і намагаюсь говорити якомога впевненіше, але пізно, бо зерно сумніву вже посіялось. - Цього не може бути, ти ж знаєш Вел, вона б давно мені про це сказала.
- Чорт! - раптово згадую про Макса, про нашу зустріч, - Котра зараз година?
- П'ять хвилин по шостій, а що?
- Мені треба бігти, - обіймаю друга і шепочу, - дякую тобі!
- Я проведу тебе і було б не зайвим поміняти вдома замок. Можу допомогти із цим завтра. Залишитися з тобою?
- Це зайве, мама обіцяла, що буде о десятій. А з приводу заміни замка, гадаю, слушна ідея. Ще раз дякую тобі, Пашка, за все! Ти мій найкращий друг!
Все, побігла.

Я не бачила, як він дивився мені вслід, але відчувала це. Іноді мені здавалося, що Пашка хвилюється за мене більше, ніж усі разом взяті. Так, ми були найкращими друзями і, мабуть, його хвилювання мало логічне пояснення, але останнім часом мене все частіше відвідували дивні думки - а що, як він сподівається на те, що одного разу стане для мене кимось більшим, ніж просто друг?

Я сподівалася, що Макс уже чекає біля будинку, це додавало мені сміливості. 

Полізла по телефон, щоб передзвонити, та позаду мене почувся рев мотора. Макс під'їхав на байку. Навіть не знала, що у нього є байк, він ні разу не приїздив на ньому до школи. Зазвичай, хлопці-старшокласники не втрачали можливості попонтуватися "іграшкою" на зразок цієї.

- Я дзвонив тобі, - підходить так близько, що на якусь мить у мене зупиняється дихання і земля втікає з-під ніг, - хотів сказати, що трохи затримуюсь. 
- Телефон на беззвучному...здається, - підводжу погляд і помічаю подряпини і великий синець під оком, хочу доторкнутися, але Макс перехоплює мою руку, легенько стискає зап'ястя, нахиляється і цілує. Відсторонюється і шепоче "це довга історія". Хочу сказати, що я нікуди не поспішаю, але він просто відриває мене від землі і садить на байк.

- Покатаємось? - ця посмішка зводить з розуму, але я з усіх сил намагаюся тримати себе в руках і поводитись так, наче це я керую його емоціями, а не навпаки. Віддає свою куртку і шолом.

Відчуваю цю швидкість, а всередині мене, неначе стрибок з парашутом. Притискаюся до Макса все тісніше і відчуваю, як напружується його тіло.
Почуття накривають з головою. Мені здається, що всередині мене штормове море, не менше.
Зупиняємося на схилі. Уже темніє і видно, як унизу один за одним запалюються вогні будинків. Макс проводить рукою по моєму волоссю, притискає до себе і цілує. Відволікаюся на звук смс.
На екрані висвітлюється повідомлення від мами: "Сонечко, вибач, я затримуюсь, на роботі завал, до 7 ранку мушу здати звіт, тож, залишаюся в офісі, приїду ранковим автобусом. Будь чемною. Люблю тебе."

- Oh, shit! - виривається, перш, ніж встигаю якось проконтролювати свою реакцію.
- Що таке? - Макс зазирає в мої очі і я переконана, що він помічає, наскільки я зараз схвильована і розчарована.
- Мама не приїде додому.
- І? - він звабливо вигинає брову, на вустах грає хитра посмішка. - Маленька дівчинка боїться залишатися вдома сама? Ти знаєш, я до твоїх послуг і можу це виправити...
- Макс! - штовхаю його в плече. - Насправді все складніше, бо ..., - все таки, наважуюсь йому розповісти, - бо мій страх цілком реальний!

Вдруге за вечір переповідаю одну і ту ж історію, та цього разу змушена пригадувати все з самого початку.

- Потрібно йти в поліцію, - підсумовує Макс.
- Так, але... але, що в мене є на нього, окрім записок?
- Записки містять в собі погрози, та й випадок в басейні мало схожий на невинну розвагу, - закочує очі і продовжує ображеним тоном, - не можу повірити, що ти подумала тоді на мене.
- Ти досі злишся за той випадок? Ну, пробач, що, тоді налетіла, але, погодься, те, що ти опинився одразу поруч у будь-кого могло викликати підозри.

Якийсь час сидимо мовчки. Макс щось обмірковує, це помітно з його зосередженого погляду і з того, як змінюється змінюється вираз його обличчя.
- Поїхали, - врешті каже він.

Під'їжджаємо до мого будинку, Макс бере мене за руку і веде всередину.

- Залишаюсь з тобою до ранку.
- Що? Ей, - дивлюся на нього виряченими очима.
- В тебе є краща пропозиція? До мене не можна. Там... - він гучно зітхає і я розумію, що не дізнаюся, що "там".

- Окей, - здаюсь, - спатимеш тут, унизу, на дивані, а я піднімуть нагору, ляжу в маминій кімнаті.
- Буде краще, якщо ти залишишся тут, я можу подрімати у кріслі, диван - твій. Розпалити камін?

- Спробуй. Чесно кажучи, ми з мамою, відколи приїхали, то ні разу його не чіпали, тож, я не знаю в якому він стані.
Про що ти хотів поговорити? - раптом пригадую я.

Макс стоїть спиною, намагаючись впоратись із каміном. Тьмяне світло, порипування дерев'яної підлоги, його силует і відчуття того, що мною хтось опікується, хтось по-справжньому дбає про мою безпеку викликали таке непідробне відчуття затишку і бажання, щоб це тривало якнайдовше.
- Та, - Макс стенув плечима, - просто хотів покликати тебе на осінній бал. Тепер вибору в тебе немає. Ти йдеш зі мною. Я хочу із цим розібратися. Хочу із ним розібратися.

Не заперечую, бо, насправді, не знаю, що сказати. Ми знайомі з Максом так мало часу, але цього було достатньо, щоб зрозуміти - якщо Макс щось задумав, то переконати його у протилежному, відмовити від затії, просто неможливо.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше