Без тебе

До ранку Макс так і не з'явився в мережі, а я навіть не знала, де він живе, щоб перевірити, чи він вдома і чи все з ним гаразд. 

- Привіт, кицю, каву будеш? - мама стояла, тримаючи в руках дзезву, з котрої парував ароматний напій. - Я і бутерброди зробила.
- Дякую, мам, але я буду тільки каву.
- Майю, зіпсуєш шлунок. Вранці треба з'їсти хоч щось. Диви яка краса, з домашнім сиром. Я у тітки Галі купила, ти ж знаєш - у неї завжди все смачне, корисне, свіженьке!
- Мамуль, від твоєї реклами нічого не зміниться, - сумно всміхнулася я, - мені справді не хочеться їсти. Вип'ю кави і до школи. Сьогодні складний день.
- От бачиш! Складний день! Цікаво, як працюватиме твій мозок у парі з голодним шлунком?
Закочую очі.
- Давай мені з собою. Цілих два. З'їм у школі.
Забираю з маминих рук бутерброди, кладу до сумки і чую те, що мені зараз ой, як невчасно.
- До речі, сонечко, що за Макс? Чому ти мені про нього не розповідала? 

Демонстративно швидко крокую до дверей і вже на ґанку протягую:
- Мамусь, потім. Я запізнююся. Люблю тебе! До вечора!
Мама гучно зітхає, але не сперечається.
- І я тебе... 

*
Мчу до школи, сподіваючись зустріти там Макса. Думки про те, куди він зник, безжально пульсують у скронях, викликаючи головний біль.
- Обережно, girl, так і забитися можна! - Вел перехоплює мене на ходу, але розглянувши мене уважніше, її посмішка різко зникає. - Що з тобою? Ти якась дуже бліда!
- Та, майже не спала. Проблем навалилося, ще й Макс...
- О, - Вел швидко перемикається на свій звичний допитливо-хитрющий тон, - Макс! Хочу в деталях.
- Це не те, що ти...
- Він ночував у неї, - чую за спиною голос Пашки. 

Відчуваю, як роздратування і втома торкаються жаром до моїх щік. Я, звісно, могла перевести усе в жарт, як робила це завжди, але зараз чомусь не хотілося. 

- Давайте домовимось, для того, щоб наша дружба продовжувалася, краще обійдемося без абсурдних домислів. Гаразд?
Те, що Макс був у мене - нічого не означає! При зустрічі з ним, мама повідомила, що її не буде вдома до ранку, у мене був зламаний замок і Макс запропонував залишитися, щоб було не так страшно перебути ніч при відчинених дверях. Все! А ні, він зранку приготував мені каву, якщо і це вам цікаво!
Достатньо пікантних подробиць, Вел?
Подруга ображено стенула плечима і пішла вперед, пришвидшивши крок.

- Вел, пробач, чуєш? Зачекай, мене! - зітхнула я.
Пашка розчаровано на мене поглянув.
- Дарма ти так, Майя, - і поспішив за Вел. 

Півдня вони обоє просто мене ігнорували, хоч інколи я помічала на собі швидкі погляди, то Пашки, то Вел. Після шостого уроку вирішила підійти і розібратися.
- Що між вами відбувається? - Денчик кумедно витягнув шию і зацікавлено дивився, то на мене, то на них.
- Ну, і довго ви ще будете дутися? - підходжу до парти і опиняюся за якихось кілька сантиметрів від друзів. - Визнаю, перегнула палицю, але сказала все по ділу, хіба ж ні?
Розуміючи, що реакції нуль, гучно зітхаю і вирішую, все ж, розповісти Вел і Дену все те, що вже знає Пашка. Зрештою, їм я довіряю і слід було б вже давно їм розповісти про мого переслідувача. 

- Капець, - Вел від подиву навіть не кліпала, - чому ти раніше нічого не сказала? Ти комусь вже розповідала? Може, заяву в поліцію написати? Коли він востаннє залишав повідомлення?
- Я... Дуже багато запитань за секунду, Вел,  - розгублено промовила я, - гадаєте, варто піти в поліцію? Ну, він же фізично мені не нашкодив...
- Оце дурко! - тепер моєму здивуванню не було меж, бо це подав голос наш несміливий Ден, - Ти чекаєш фізичної розправи чи що? Після школи заходимо до тебе, вигортаємо усі ті писульки і несемо у відділок, чула?
Киваю і повертаюся на місце. Попереду ще два уроки, але думками я вже далеко від школи. 

* 
Я вже вкотре перевертала свою кімнату. Листівок ніде не було, як і браслету. Ден дивився недовірливо. Мені здалося, тепер він схиляється до того, що вся моя розповідь не більше, ніж вигадка. 

- Ти мені не віриш? - дивлюся йому прямо в очі, його погляд починає нервово "смикатись".
- Я... не те що б.
- Зрозуміло! - різко відказую і розлючено штовхаю ногою купу речей на підлозі. - Все було в моїй кімнаті, я сама сховала у шухляду в столі. Сама сховала... - обхоплюю голову руками і повільно спускаюся на підлогу.
- Май, я тобі вірю, - Вел кладе руку на моє плече, - але поки ти не знайдеш ті записки, іти нам немає з чим. 
- Сама знаю, - буркаю, хоч і розумію, що подруга ні в чому не винна.
- Ти впевнена, що це не Макс? - запитання повисає в повітрі задушливою хмариною і на якусь мить вводить мене в тотальне заціпеніння.
- Ну, - продовжує далі Пашка, - він був у тебе вдома...
- Як і ти, - не дала йому договорити,  - як і ти був, поки я їздила у лікарню.
- Що ти хочеш цим сказати? - гнівно відбиває словесний удар мій друг.
- Нічого... тільки те, що сказала. Я не можу підозрювати в такому людей, яким довіряю. Тобі я довіряю. Як і Максу, Пашо.
Друзі, дякую вам, але мені треба побути самій і прибрати це все, - показую руками на безлад у кімнаті. - І, Вел, ти випадково не знаєш адресу Макса?
- Я знаю, де він проживає, але... здається, то вулиця Шевченка, так, точно, Шевченка, але номер будинку... там такий невеличкий, цегляний дім, може 8, чи...
- Шевченка 9, - голос Пашки звучить відсторонено. Хочу подякувати, але він мовчки виходить з кімнати. 

*
Блукаю вуличками, і відчуття, що заблукала у трьох соснах, адже містечко в нас, порівняно із моїм колишнім місцем проживання, просто крихітне. Нарешті натрапляю на вивіску "Шевченка, 1", крокую і відраховую, бо не на кожному будинку є табличка. Маленький цегляний будинок, як і казала Вел. Світло не горить у жодному вікні, але, може, мені пощастить і Макс, все таки, вдома і пояснить мені, куди він від учора зник.
Дзвінка не має. Стукаю у двері раз, двічі, гучніше, ще... Присідаю на сходи, безглуздо на щось сподіваюсь і знову набираю номер Макса - "абонент знаходиться поза зоною досяжності..."
Піднімаю очі до неба. Як він там казав - тільки тут небо різних відтінків? І навіщо ти тільки засів в мені так глибоко? Здається, я закохалася, вперше... І мені байдуже на ті відтінки неба без тебе...
Витираю сльози, підводжуся, бездумно крокую назад, вмикаю музику, одягаю навушники. Мені треба, щоб чужий голос заглушив власні думки. 

“Люди, як марево, раптово зникаюче
В темних балконах далекі ліхтарики
Ну забувай, що для нього ти значила
Сльози ковтай, як червонії яблука.”
Hardkiss