7 Кому вірити?

Сашко

Я дивився у вікно і бачив там зиму. Холод, лід, крига, завірюха. Бурульку там, де мала бути щира усмішка. Холодні крижані погляди замість теплих сердець. 

- Ви упевнені? – в десяте він питає мене.

- Ну звісно.

- Ні, ви ще раз гляньте.

Не можу бачити Ксюху в такому стані. 

- Мені можна вже йти? – ні тіні тривоги в моєму голосі, усе в середині.

- Пане Дипломате ...

- Може годі вже. У мене немає стільки часу.

- Вибачте, за незручність.

Мяко усміхаючись, як і вчив Артист, виходжу. Справжня зима. Ні каплі тепла. 

Георгій

Задуха. Люди добрі я просто задихався. У повітрі стояла неймовірна спека і це в розгар осені. Ну нехай бабиного літа. Але для мене це була пустеля.

Слідчий все ніяк не хотів забиратися. Щось вишукував, винюхував. Зама ніде не було видно. Але попробуй зробити щось не так – ще той тип. Мабуть тільки зараз я помітив, що весь персонал слухається цього Гіркого. А Льончик, на його фоні, виглядає просто убогим і зайвим щеням. Вони мило усміхаються секретарю, але й оце й усе. Приховані думки і почуття, за якими може критися затаїна злоба. Якщо припустити, що Льончик, як секретар повинен стояти на боці мого друга – Дипломата, то ситуація виглядає безнадійною, і, я тільки що це помітив: усі, на чолі з замом Максом Гірким проти Посла Ідеальності у цьому занехаяному місті. Але я не про це. З самого ранку тут почало коїтися щось незрозуміле. Усі працівники, які до того працювали, як жителі сонного царства, але працювали, за одну ніч перетворилися в роботяг. Усе горіло в їхніх руках. 

- Думаєш перевірка? – шепнув мені Марко. Ми стояли на другому поверсі, спершись на перила, і, спостерігали за метушнею внизу.

- Він уже тут, - заметушилась Емма.

- Чимось нагадує курку, - думав вголос Марко. – Стільки шуму, стільки шуму.

Це нагадало мені одну цитату з щоденника Сашка: «Іноді здається, що вона спеціально крутиться навколо мене, щоб щось вивідати. Нездара. Вона...».  Я ненароком прочитав цю фразу, проте до того дня не дійшов, а тому не хотів тлумачити вирвані з контексту фрази. Це про неї? – запитую себе сам спостерігаючи за входом

Лі

Звичайно, що Лі це не моє ім’я. Це лише скорочення. Багато хто з нас бере псевдонім, щоб не наразити рідних, але це мало що дає. Вони… вони убили моїх батьків. Можливо, навіть у цьому приміщенні, проводила свої останні години моя мати робляче те, чим зараз займаюся я.  Зашиваю усе подерте, пришиваю дурні прикраси лиш би плям видно не було. Неохайний одяг рівнозначний смерті. Вони вимагають від нас практично неможливого при такій брудній роботі. Як Міка взагалі могла покласти око на одного з них. Ненавиджу. Опускаюсь на підлогу і закриваю очі намагаючись стримати себе. Після їхньої смерті я стала занадто жорстокою і нестримною. Ві –  лідер нашого бараку. Він один з найсильніших і наймудріших. Мабуть в армії він генерал, хоча вголос ніхто цього не скаже. Думаю він спеціально дозволив себе ув’язнити, щоб організувати нас. Керівники інших бараків прислухаються до нього. 

Я розказала генералові Ві усе про Міку. Важкі зморшки покрили усе його чоло. Він замінив мені батька, тому я буду слухати його до кінця, до останнього подиху. 

- Ви не зупините її? – розколює тишину мій голос.

- Думаю, наразі не треба.

- Але… 

- Наразі нічого крім плюсів з її дій не буде. Дипломат хоче зробити нас ідеальними, от Міка і зіграє на цьому і дістане нам новий одяг. Раз це прокатить, не  більше. 

- У нас буде одяг, а Дипломат вважатиме, що ми виправляємось, -  говорить помічник нашого лідера. Вони чимось навіть схожі. 

Георгій

В якийсь момент агент ІСБ котрий, як і належить охороні державної структури підвівся і наблизився до дверей. Він люб’язно відчинив їх пропускаючи в посольства статного чолов’ягу.

- Начальство? – підвівся я.

- Запахло смаленим, - наїжачився Марко. – Хто це?  - звернувся він до Емми, але та миттю кудись вшилась.

- Ви б попередили нас, ми б обов’язково вас зустріли, - підійшов секретар до гостя, якого супроводжували блондинка з нотатником, по ходу секретар, і два типи в однострої. Напевне охорона.

- Навіщо, я лише на хвилину.

- Що не так, пане Люгерфельд, - тут як тут опинився поруч Максим.

Ми з Марком спостерігали з гори. Можливо вартувало спуститись і представитись, але то таке. В ту хвилину мене хвилював тон Гіркого. В його голосі забриніли нотки страху. Вони додалися до притаманної йому гордості і зневаги до інших.

- Можливо пройдемо в кабінет? – запропонував Льоня.

- Якщо це стосується посольства, - обвів усіх працівників поглядом Макс, - було би краще ...

- Ну так, так, - кивнув Люгерфельд.

- Він розгублений?

- І не кажи, -  погодився я з Марком.  Нічого хорошого це не віщувало.

- З ІЛТ прийшов лист.

- Вони знайшли його?

- Так, Максе, - сказала секретарка, але зустрівшись поглядом із своїм шефом замовкла.

- Дипломата Олександра Тарновського найшли ... – продовжив Люгерфельд.

Фу, зітхнули підлеглі мого друга і вдавано радісно почали вітати один одного. Тільки один Льоня не став грати на публіку. Ну що ж, ти заслужив, один плюс на твій рахунок.

- ... мертвим, - закінчив речення наш гоноровий гість, проте воно не справило бажаного враження. Здається його ніхто не почув.

- Тихо, - гаркнув Льоня і в ту ж хвилину я захвилювався за нього, адже вираз  обличчя Макса говорив сам за себе. Він не з тих хто таке пробачає. Навіщо Льоня пнеться куди не слід і перебирає на себе обов’язки зама?