Дипломат

10 Запах смерті

Лі

Лі, ти все зрозуміла, - тихо перепитує Стас.

Якщо не Факір, то хтось інший. Я киваю. Ми піднімаємося дальше, уже по інших сходах. Зовні я спокійна, але всередині мене панує буря.

Куди? – звідки не візьмись з’являється заступник по навчально-ідеалістичних заходах. Замість того, щоб завдати удару я розгублююся і втрачаю можливість. План розвалюється на очах і Стас бере усе в свої руки.

Ми лише хотіли дечим поцікавитись у пана Факіра.

І чим це? – він невблаганний.

У нього, а не у вас, - мені ця відповідь видається занадто різкою, але я вдячно, що пішла з Стасом.

Як ти смієш? Ти навіть не староста бараку.

Почалося?

Я староста, - підходить Ві разом з Майстром.

Що я наробила? Моє вагання… я повинна була прибрати начальство поки воно нічого не запідозрило.

Не звинувачуєте їх, - продовжує Ві. – Вони лишень хотіли запитатися на рахунок лекцій пана Дипломата, які пропали.

Їх відмінили, - виправляє його зам.

На зовсім?

Ви що? Звичайно, що ні, - у нашу розмову втрутились.

Я підводжу очі – бунту не буде?

Ксюха

Славко вернув мені упевненість в собі. Я подивилася на нього зовсім іншими очима. Ідеаліст до костей він більше нагадує свого ніж декотрі. Парадокс життя. Найблище оточення не завжди нас розуміє так, як чужа людина з ворожого табору.

На неї привид напав, - сміється Емма.

А він страшний був а, Ксень? – регоче Максим, який тут ні сном ні духом. Просто так, мимо проходив.

Не втручався би ти, - хочу заткнути його, але сама ж потрапляю в свою ж полапку.

Ксеніє, - враз серйознішає він, - взагалі то це якраз не ваше діло. Вертались би ви вже додому. - Та мякше уже додає, - ну подумайте самі, що вам тут робити?

А я не до тебе приїхала, - розвертаюся і просто вилітаю на вулицю. При вході чуть не збивши з ніг Славка.

Що, посольства вже замало, - по-дружньому усміхається він, але я нічого хорошого пригадати уже не могла. – Послухай, - тягне він мене за руку, - ідеальні так не поводяться.

А хто сказав…

Вітер мчить мимо, я Славко неначе на очах міняється шарпнувши мене за ріг одного з будинків, затикаючи рота рукою роз’яснює, що я втомилася, головою добряче вдарилася, що мені потрібне свіже повітря. І вже відпустивши, неначе маленькій дитині, втомлено додає:

А думати ти не пробувала? Для чого голову маєш?

Догадався? Чи у мене ще є трохи часу, перш ніж мене розстріляють, як військового, навіть не політичного, злочинця без суду чи слідства, бо таких в нас не існує?

Георгій

Я сидів в вітальні. Двері були навстіж відчинені, так що я міг бачити і приймальну. Льончик також помітно нервував, але старався не зустрічатись зі мною поглядами, в той час, коли я вибивав ритм по боковій частині дивану. В дверному пройомі появилися біляві пасма мого головного конкурента в університеті. Не сказавши ні слова Славко спокійно зайшов, посміхнувшись нам замість привітання і вмостився поруч, на великому мякому кріслі обабіч дивану.

Як долетіли? Місто ви вже бачили? Правда оригінальне? – як ні в чому не бувало запитався він мене від чого я остаточно завис намагаючись згадати, коли це ми подружитись встигли.

Чому не зустрів? – досить спокійно відповів за мене Володя, і лише після його короткого «не міг» продовжив, - Твоя сестра також тут. Вона…

На цей раз витримка Святослава закінчилася передбачувано швидко:

Я попереджав її, але ні. Їй треба було бути в центрі подій. А я ж то говорив, що в це місто їй краще не пхатись. Але давайте не будемо про це – вона сама винна, - уже цілком спокійно додав він. – Ви місто бачили? Чи так нікуди звідси і не виходили?

Тебе ж не було. Сашко взагалі кудись пропав – нікому було екскурсії влаштовувати, - і дальше віддувався за всіх нас Володя.

 

Ну , - трішки знітився він, - я був трішки зайнятим, та й ви не попереджали.

Як? – влетів в кімнату розлючений Костя. – ми не могли з тобою зв’язатись. Ти хоч знаєш, що через твого Сашка …

Хіба я не забороняв сестрі сюди їхати? – враз зірвався він на ноги, а в голосі почулася погано прихована зневага в перемішку з злістю. – Хіба не залишив її на тебе? Ти міг би взяв з собою Антона? А так що, як завжди потакаєш всім її примхам? Хіба це Сашко привіз її сюди? Хіба це він був за неї відповідальним? Його навіть тоді тут не було, хіба я не правий. Якщо хтось і винен, то це ти. Годі з мене твоїх скиглінь. Чому я повинен ще й сестру пильнувати, коли в неї наречений є. Ти навіть на таке не здатний? Як я взагалі міг тобі сестру довірити? Наречений б… , - бухнувся він назад в крісло. - Не мозоль перед очима, ліпше займись Амалією.

Може ти також її відвідаєш? – не впевнено повторив спробу привернути увагу Славка до сестри Костя, але тут же вийшов зустрівшись з ним очима.

А ти вмієш опустити людини, - неначе найшовши лазівку до здолання криги, котра була поміж нами, налив собі ще чаю Марко.

Може не вартувало з ним так різко, - підставила і свою чашечку Клава. – Як би дурниць не накоїв.

Хіба я йому нянька. Не маленький, сам повинен був такі речі пильнувати, - попросив і собі чашечку Слава, а помітивши мій здивований погляд додав, - Не дивись так не мене, Юра, я також його друг.



Елен Ґрін

Відредаговано: 22.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись