15 Вовк в овечій шкурі

Георгій
Вони дивилися на мене як вовки.
-    Де тебе носило в четвертій то годині ночі? – я був готовий розірвати Славкові горло за ті його слова, хоча і розумів, що він правий.
-    Ти міг би заперечити, запитати, поцікавитись. Ти міг би, якщо б там був у ту хвилину, - незадоволено сопіла Клава.
-    Ми можемо запитати, - я не дуже в то вірив, але бажання виправдати себе було сильнішим. 
-    Ні, не можемо. Ми, Юрко, в тупитиму. Якщо зараз запитаємося – поставимо все лише під загрозу. У нас немає нічого, щоб вказувало, що це вони.
-    Хто вони? Ви знаєте, що сталось? Де він був тоді і де може бути зараз? – очікувально глянув я на Славка.
-    Усі, крім тебе, мабуть, знають, - відповіла замість нього Клава. 
-    Для цього ми сюди і приїхали, - навіть не дивився в мою сторону Володя. 
-    Хочете сказати, що я лох?
-    Виглядає на це.
-    Хлопці, хлопці, - вбігла в кімнату Маша.
-    Ти запізнилась, каплі для лінз уже не потрібні, - зауважив Славко.
-    При чім тут це. Вам краще сховатись.
-    Чому?
-    Тільки не зліться, - це була не та Маша, яку я звик бачити. Як завжди елегантна, а ще, якась дуже несмілива, чи що. Більш жіночна. Це що – паралельний світ?
Мої однокурсники кинулись до вікна: не зліть жінку – інакше пожалієте. Вона всього-на-всього натякнула політичним, що Дипломат пропав, і що через два дні ситуація була б категорично іншою. Винахідлива, правда? От тільки, що ж робити з повстанням?
У нас почався бунт,  а я поняття не маю що робити: ховатися, шукати друга чи комусь дзвонити, наприклад, цьому ж Міхалу, що втягнув мене сюди чи, може, своєму начальству.

Сашко
Насправді усе надзвичайно просто до болі. Я опинився не в той час і не в тому місці. Взагалі, не в тому столітті народився! 
Той день почався як і всі до того часу, за однією відмінністю, напередодні у відрядження поїхав Леонід, мій секретар і той, кого  частенько називав Артистом в одній особі, адже за просьбою батька він приїхав сюди, щоб учити мене контролювати такі неприпустимі у Перфектленді емоції.
 День обіцяв бути сонячним лагідним. Усе було як завжди: бізнес-ланчі, лекції у «політичних», косі погляди моїх співробітників – звичайний день, який ближче до ночі раптово спохмурнів, змарнів, геть начисто зіпсувався. А почалося все з Ксюхи, вірніше буде сказано з Макса, адже це він її ударив, а я побачив і не стримався. А потім Вусань, мій шофер,  повідомив мені одну не дуже хорошу новину: це місто розривалося на шматки. Його рідний брат працював в офісі Люгерфельда і, зовсім  випадково, почув як той говорив, що ув’язнені політичні уже чуть не до зубів озброєні, а я Дипломат і посол ІПІД нічого собі з того не роблю. Моє начальство сміялося і не приховуючи того говорило, що з моєю особою на цьому пості ми всі скоро згоримо в вогні революції. Ясна річ, що молодий працівник перелякався за своє життя і життя своєї сім’ї. Він ніяк не міг зрозуміти веселого настрою Люгерфельда і тому попросив брата, який возив мене, усе уточнити. 
Говорять, коли вам приносять погані новини холоне серце, а може це страх сковує мязи, чи страх заполонює усі думки, але нічого з того я не відчув. Ця новина просто підтвердила мої припущення. Це місто поволі божеволіє. Його просто розриває з середини. Ідеалісти на чолі з Люгерфельдом твердо вирішили за будь-яку ціну вибратися звідси. Я прекрасно їх розумію. Стільки літ сидіти на пороховій бочці – кожному може зірвати башку. Вони просто позакручували всі вентелі перекриваючи доступ повітря політичним, вважаючи це найшвидшим і найдієвішим способом. Можливо. Проте, з іншої сторони, є ще й політичні. Про їхню думку просто забули. Більшість з політичних, як би не хотіли, просто не може з тих чи інших причин стати ідеальними. А, отже, місто розривалось на частини. Кожен тягнув ковдру на себе і  те, що знаходились ми занадто далеко від цивілізації, як я би виразився, не допомагало. 
Як тільки шофер звернувся до мене, я сам хотів піти поговорити з Факіром, але Синьоочка-Макс і тут втрутився – мені прийшлось залишитися. Оскільки Льоні не було на місці я попросив шофера сходити до Факіра. Знаю, знаю, що це не його справи чи обов’язки, але Вусань був наляканим. Він весь час торочив про повстання політичних і був настільки заляканим, а я не мав кому зараз цього довірити, тому вирішив – нехай піде і попросить Факіра або прийти до мене і поговорити, або про особистий лист з поясненням. 
Лише коли останні промені сонця прощаючись зазирнули в вікна мого посольства я згадав, що запрацювався і робочий день давно закінчився, а мого секретаря, щоб нагадати про це, не було. Мені прийшлось ще годин з дві почекати поки в мій кабінет нарешті не прийшов шофер. Він вибачився за запізнення, а тоді розказав мені, що добрих п’ять годин чекав на Факіра в його приймальні, але той був зайнятим. Так і не дочекавшись на начальство він вирішив піти до заступника, але той також не горів бажанням його приймати. Оскільки мій шофер навіть не збирався кудись іти, то заступник дуже зрадів, що пан Дипломат дозволив відповісти листом, а не приходити особисто. Він кивнув на стіл, де лежало кілька документів, серед них і листів, один з яких він мені і прислав. Я включив настільну лампу і взявся відкривати лист, на котрому чорною плямою виднілася печатка Люгерфельда.
-    Я думав ти в АПН був, - посміхнувся я на свій жарт.
-    Ну, так зам начальника АПН казав, що Люгерфельд якраз недавно прислав офіційний лист з роз’ясненням на цю тему. 
Я відкрив документ перебігся по ньому поглядом і зблід. 
-    Негайно відправляйся назад і домовся про зустріч з Факіром і поки не домовишся не приходь.
Уже й так було пізно, в посольстві затихло. Я спокійно міг піти в апартаменти, але мене ніхто там не чекав. На столі стояло ще купа не розібраних документів, а в моїх руках знаходився лист Люгерфельда доктору Літлу з чіткими вказівка щодо того, як убити попереднього дипломата. Я звісно чув, що той був ще тим козлом. Макс говорив, що спочатку вони з Люгерфельдом були не розлий вода. Їхні думки збігалися абсолютно у всьому, але в один прекрасний день щось сталося. З тих пір вони не могли дійти згоди, а через два місяці з дипломатом стався нещасний випадок, йому на голову, в буквальному сенсі, щось впало. Його завезли в лікарню, де через три дні він помер. І от, зараз, в своїх руках я тримав лист в якому Люгерфельд детально роз’яснює доктору Літлу, який по причині малої кількості роботи займався не тільки судмедекспертизою, але й усіма живими, що, як і в якому порядку робити. В голові роїлися сотні думок. Я не знав, що робити. Вся робота валилася з рук. Я поклав лист в шухляду, закрив двері і пішов в апартаменти. Уже в коридорі  передумав і повернувся, забіг в кабінет, витягнув лист і сховав в кишеню. Тільки тоді я пішов в апартаменти, знаючи, що там нікого немає. Я просто побродив по них з надією знайти хоч когось, а тоді все-таки вернувся назад. 
Уже було близько півночі Вусань повернувся. Він домовився про зустріч – це було добре, погано було те, що лист не повинен був до мене потрапити. Він взагалі не повинен був опинитися в АПН. Секретар Люгерфельда помилився і замість того, щоб знищити докази відправив їх. Була ще одна новина – гірша від попередньої. Він уже знав, що лист у мене. Та найгіршим було те, що Вусань сказав, що його брат уже коли ішов додому побачив, які занепокоєні Люгерфельд з секретарем були. Боячись за своє життя він вирішив підслухати розмову. По дорозі до Факіра Вусань клявся, що переляканий брат дзвонив до нього хвилин з десять тому назад і говорив, що на власні вуха чув, що Люгерфельд наказав своєму секретареві позбутися Дипломата, при чому негайно. Він благав свого брата, а мого водія, негайно забиратися з посольства. Вусань просив мене негайно їхати з міста, але я не міг. Сяк-так мені вдалося заспокоїти його.
З Факіром я зустрівся в нього вдома. Вусань залишився чекати мене внизу. Він побоявся підніматися. Казав, що не хоче знати про що ми будемо говорити і не хоче мати ніякого відношення до цього всього. 
-    І так, що ти хочеш знати? – посміхнувся Факір частуючи мене запашним чаєм, що пах немов гори. Мені навіть здалося, що я відчув сніг на своїх долонях.
-    Розкажи мені усе, що мені слід знати, для того, щоб поїхати звідси, - заскочив я його своїм питанням.
Він затих, а за хвилю розказав. Він розказав мені усі плітки, усі слухи. Це місто було мурашником і найбільш нормальними тут були політичні – ув’язнені. Це місто погано впливало на всіх своїх жителів. Вони ставали не ідеальними, а близькість в’язнів, безкарність за найменші порушення та те, що як ІСБ так ІПІД закривали очі на те, що тут твориться, тільки погіршувало ситуацію. Я усе це знав. Я був розчарований собою, не іншими. Злий на себе, не на інших. Що ж до мене так довго доходить. 
Я повертався в посольство пізно. Нічна прогулянка видалась холодною і безрезультатною. Не знаю чого він мене тільки туди потягнув. Розчарований я ліг спати. На вході знову нікого немає. Безпредєл. Вусань втік додому. Я піднявся в апартаменти. Переодівся і просто ліг спати. Мені було все-одно. Був занадто стомленим – вирішив подумати про все зранку. А в ночі прийшли з ІСБ по наказу Люгерфельда. Не знаю, що він там намолов, але моє щастя, що Славко уже був в посольстві і вийшов якраз в ту мить, коли мене повалили на підлогу, зв’язуючи руки. 
Славко 
Завтра настало швидше ніж я думав. Ми підходили до посольства, коли Ксю заявила, що не піди туди. Вона нашвидкуруч написала мені адресу і попросила завтра туди прийти і подбати про Сашка. Уже було далеко за північ, але на вході знову нікого не було. Я піднявся на другий поверх – нікого. Уже близько другої чи третьої я почув, як прийшов Сашко. Проте, до нього я не зайшов. Він моментально провалився в сон, тому я просто зробив собі чаю, так і не можучи заснути. Я сів у себе включив маленьку настільну лампочку і взяв одну з численних книг з бібліотеки посольства. Вона була на порядок гірша за ті, котрі я читав дома чи в університеті. Сторінці уже так на вісімдесятій, коли книга остаточно мені надоїла, а сон так і не прийшов, я почув якийсь шум в кімнаті мого друга. Миттю кинувши книгу і схопивши, здається це була парасоля, а якщо точно, я навіть зараз і не пригадаю, кинувся йому на виручку. Та вистарчало мені відчинити двері, як мій саморобний засіб охорони прийшлось залишити в кімнаті. Це було ІСБ – я нічим не міг йому допомогти, принаймні не в ту мить, але і кидати не збирався. Слідчий Лісич простягнув мені руку для привітання, а я лише посміхнувся:
-    А в день зайти не могли? Що такого по вашому ми тут могли натворити? Виспатись?
При моїй останній фразі він розсміявся, але запропонував проїхати разом з ними, якщо я бажаю. Я «бажав».
-    Але давайте через двері, там і так зараз охорони немає.
Лісич тільки здивовано округлив очі.
-    Навіть не питайте. З самого ранку хотіли  самі з цим розібратись.
Уже коли ми приїхали в сіру будівлю ІСБ я зажадав причини такого поводження з Дипломатом, усіх паперів і дозволів. На пару з Лісичем ми просиділи решту ночі і весь ранок за ними. Усе, що закидали дипломату Тарновському можна було озвучити, як «аферу» з паперами. Після довгих сперечань з Лісичем, він наказав привести Сашка і попросив його ключ від кабінету. І тут у нас появилась проблема. Якщо мене ще сяк-так він переконав, що це необхідно, для того щоб доказати, що в дипломата Тарновського усе з документами гаразд, то Сашко, як тільки діло зайшло про його роботу вперся, що це державна таємниця. З професійної точки зору він був правим, але я не хотів бачити його ні хвилини у цих мурах і з наручниками на руках, як останнього злочинця. Та переконати Сашка, а вірніше буде сказано дипломата Тарновського, нам не вдалося. Прийшлося чекати до вечора на офіційний лист. Замість листа прийшов сам Люгерфельд. Оскільки справа була термінова, а на дворі була уже десята вечора, мені, навіть з офіційними документами, ледве вдалося переконати Сашка дозволити їм переглянути документи. На останнє мій друг погодився лише після того, як я запевнив його, що прослідкую за всім. Тим більше, що Артиста не було, а шукати Макса в тій годині мені зовсім не хотілося. 
До посольства ми приїхали біля півночі. Пост знову пустував. Це стало поганою традицією і я поклявся собі з цим розібратися. Більше на нікого ми не натрапили, а коли прийшли в сам кабінет, Люгерфельд сам перерив більшу половину кімнати, розкидаючи все по підлозі і, навіть, не намагаючись поставити щось на своє місце. Він явно щось шукав, а не найшовши розізлився. Сам слідчий почав його заспокоювати. В безвиході Люгерфельд заявив, що підозрює, що Дипломат списувався з політичними і перейшов на їхню сторону. Не знаючи, як його заспокоїти Лісич уже сам переглянув ще раз кабінет, а потім і прийомну. Проте тут він нічого не розкидував, а, на відміну від нервного і явно чимось незадоволеного Люгерфельда, акуратно розставив усе по місцям І тільки коли ми двічі перерили приймальню і разів з три кабінет Люгерфельд заспокоївся, кинувши нам щось на зразок, мабуть помилився, і ми поїхали назад в ІСБ за Сашком. Перед тим я сам закрив кабінет і прийомну.
Година так третя нас звільнили. На пропозицію Лісича підвезти, я відмовився і потягнув Сашка до Машки. Вона не схотіла жити в посольстві і зняла апартаменти недалеко звідти. До того ж її квартила мала один величезний плюс: ВОНА ЗАКРИВАЛАСЯ, а посольство останній час стало прохідним двором, та ще й охорона явно не виповняла своїх обов’язків. 
Зранку ми ясна річ проспали. А тоді я згадав, що обіцяв Ксю про зустріч. Ми наплювали на всі справи і кинулись до неї.