Дитина від батька мого чоловіка

Розділ 23

Я стою і дивлюсь на забинтованого Марка. Обличчя в саднах, трубки, дроти, незрозумілі прилади. Він темненький. Симпатичний, навіть в ледве живому стані. Блідий. Мені так його шкода. Хочеться допомогти. Але я не наважуюсь зробити і кроку. Він спить. Витираю марні сльози. Вони нічого не можуть змінити. Але все одно безперервно котяться з очей.

- Коли він прокинеться? - питаю у медсестри, покинувши палату.

- Думаю, скоро. Він не в комі. Але пробудження може бути дуже болючим. Ви маєте бути готові. Йому зараз як ніколи потрібна ваша підтримка.

Зітхаю. Моя... Навряд... Він мене не знає. А коли дізнається, то точно бачити не захоче. Зненавидить. І це цілком виправдано.

Іду з медсестрою коридором, розпитую її, що може знадобитися Марку в першу чергу. А сама міркую, як бути. Адже в нього є родичі, треба їм повідомити. Йому потрібні речі, а я не знаю, де він живе. Мдааа… легенда з нареченою тріщить по швах. І зізнатися не можу, виженуть.

До нас підходить ще одна медсестра.

- Там у приймальні до нашого хворого цілий натовп пробивається. Кричать, скандалять, вимагають пропустити, - каже.

- О, його друзі! Це ви їм повідомили? - Йохана сплескує руками.

- Ні… нікому не повідомляла… - бурмочу розгублено.

- Ходімо швидше, а то боюся, вони нам всю лікарню рознесуть. А ви заспокоїте їх, - тягне мене за руку, ігноруючи мої слабкі спроби опору.

Ми спускаємося вниз, бачу чоловік п'ятнадцять хлопців спортивної статури. Хочеться втекти. Нікуди. Ось зараз мій обман і розкриють. Як же ніяково, соромно, неправильно.

- Ви до Бєляєва? - Запитує Йохана.

- Що з моїм другом? Нас довго маринуватимуть тут? - Виступає вперед руденький велетень. - Якби не мій дядько, ми б досі нічого не знали!

- Відвідування поки що дозволено лише найближчим родичам. Як виключення. Через день два ви зможете відвідати друга. Якщо ускладнень не буде.

- Так ми і є найближчими! Ми команда! Сім'я!

- Ось його наречена, вона вам усе пояснить, - Йохана підштовхує мене вперед.

Хлопці всі як один дивляться на мене. Чому не можна провалитися крізь землю?

- Наречена? У Марка? - Рудий розглядає мене, схиливши голову набік. – Ходімо… переговоримо.

Не встигаю нічого відповісти, як він хапає мене за руку і витягає на двір. Відходимо трохи убік.

- Звати як? - Погляд серйозний, вивчає.

- Ілона ... - Мій голос нагадує писк.

- Хм… гарна… розумію братана. Ви нещодавно разом?

- Зовсім недавно... - ні, щоб зізнатися, я закопую себе ще глибше.

- Я думаю, що Марк останнім часом нелюдимий такий. На вечірки з нами не ходить. А он, виявляється, у чому справа, точніше… в кому, - він явно розслабився. Усміхається.

– З ним усе погано. Ноги. Лікар сказав, вони вже не відновляться, як раніше, - переводжу розмову на важливішу і не таку хитку тему.

- Ви реально мало одне одного знаєте. Якщо ти сумніваєшся. Марк як танк, пре напролом, навіть там, де дороги немає. Та й страхівка є, тренер точно поможе. Видереться! Головне, що живий! Та ще й під таким наглядом!

- Йому речі знадобляться ... можеш привести ... а я тут з ним побуду ... Лікарі кажуть він скоро повинен прийти до тями, - слова даються важко.

Почуваюся злочинницею. Мало того, що життя хлопцеві зламала, так ще й ув'язла в брехні по самі вуха. Марк прийде до тями, і... Ці футболісти з лікарями прямо тут мене і закопають. Так мені і треба.

- А в мене тут дядько працює. В іншому відділенні. Каже, наче твого Марка привезли. Але він зараз уже зміну здав додому поїхав, так би нас усередину провів.

- Зараз туди все одно не можна.

- Та зрозуміло... переживаємо ми за братана. Я, до речі, Клосс, капітан команди. Вливайся в сім'ю, сестричко, - по-свійськи пригортає мене за плечі. - І не соромся! Всі свої. Пацани захистять, образити нікому не дадуть.

- Дякую, - опускаю голову. З перебільшеним інтересом розглядаю тротуар. - Треба батькам його розповісти... Я, на жаль, нічого не знаю про них... Марк не говорив...

- О, - посміхається, - Тут ти не одна така. Ми теж у незнанні. Матері не має. А батько, про нього Марк ніколи не говорив. Знаю, є, але де і що, тут як він прокинеться, сама запитаєш. Не любить він тему рідні. Ось і з тобою не поділився.

Ми ще трохи поговорили. Клосс обіцяв приїхати вранці і привести речі. Вони поїхали, а я пішла назад. Почуття гидоти до себе тільки розростається. Сіла у коридорі. Дивлюсь в одну точку. І не розумію, як поводитися далі. Як виплутатися з кокона брехні, в який сама себе загнала.

- Отямився! - До мене підбігає Йохана. Бере мене за руку. - Ходімо!

Іду приречено, як смертниця на страту. Але я зобов'язана подивитись йому в очі. Повинна особисто вибачитися. Що змінять мої вибачення? Нічого…

Входжу до палати. Марк дивиться на мене. Обличчя перекошене від болю. А погляд темно-карих очей ясний, зацікавлений. Когось мені цей погляд нагадує. Та й загалом зовнішність хлопця, зараз здається віддалено знайомою. Але ж я раніше його ніколи не бачила. У цьому немає сумнівів.

- А ось і ваша наречена! – радісно випалює Йохана. Тут же знаходиться і лікар.

- Наречена ... - Він слабо усміхається. - Наречена ... - повторює, ніби смакує це слово. – Я радий, що ти тут, люба…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше