Дитина від батька мого чоловіка

Розділ 29

Колись у іншому житті я мріяла про весілля. Уявляла, як вибиратиму розкішну сукню, як Влад стоятиме поруч, і я скажу: «Так!». Ми з'єднаємо наші життя, кохання білою атласною стрічкою пройде крізь наші серця… Мрії… дурної наївної дівчинки…

Я виходжу заміж, на мені гарне плаття, зал прикрашений білими трояндами, поряд зі мною не Влад.

Якщо враховувати, що у нас кожна копійка на рахунку, то свято вийшло на межі фантастики. Звичайно, постаралися друзі Марка та мій Льоша. Він приїхав, ходив зі мною по салонах і вибирав для мене сукню. На ціну сказав не дивитись.

Ми давно не бачилися, мій друг перетворився на статного красивого, впевненого в собі чоловіка. Ледве його впізнала. Вишукані манери, інша міміка, одяг найвідоміших брендів. Все б добре, ось тільки погляд… там більше немає бешкетності, там метал. Хоч би як Льоша намагався зробити вигляд, що все залишилося, як і раніше, між нами пролягла тінь. Немає більше того рідного зв'язку як у дитинстві. Можливо, так і має бути ми подорослішали, у кожного з нас своя дорога.

Льоша купив мені дорогу сукню. Проігнорувавши мої обурення. Я справді не розумію, навіщо витрачати такі гроші, якщо стільки всього потрібно Марку. Нехай реабілітація оплачена, але все одно попереду величезні витрати.

А якщо покласти руку на серце, то й весілля мені не хочеться. Чому не можна тихо розписатися? Навіщо влаштовувати це все? Але хто мене слухав?

Льоша… він дивно ставиться до Марка. Спочатку глянув на мене, як мені здалося з жалем.

- Ти впевнена у своєму виборі?

- Так… - відповіла без радості. Не змогла відкрити душу.

Він в курсі нашої історії загалом. Спочатку дізнавшись, що я пропадаю в лікарні, вичитував мене. Зараз копати глибше не став. А раніше б не заспокоївся, доки не витягнув з мене всі подробиці.

А зараз Льоша лише невизначено кивнув.

Друг теж нічого не говорив про своє життя. Лише загальні фрази. Він став закритим, замкненим… далеким.

Але ж і мене не можна назвати тією усміхненою, закоханою дівчинкою. Все змінюється… Всесвіту все одно на наш біль та проблеми, він стрімко йде далі.

Нас оголошують чоловіком та дружиною. Під загальні вигуки радості. Очі Марка світяться від щастя. Він стоїть на милицях, не захотів під час одруження сидіти в інвалідному візку. Тягне до мене губи, стискаю кулаки, відповідаю на поцілунок. Дике відчуття неправильності того, що відбувається.

- Все буде, рідна, обіцяю, - шепоче. - Ти будеш щасливою.

Видавлюю усмішку у відповідь. Кілька сльозинок все ж таки скочуються по щоках.

– Наша наречена вже плаче від щастя! - вигукує Клосс.

Далі на нас чекає шикарний ресторан. Музика. Веселі забави. Я намагаюся зіграти радість і хочу, щоб це все швидше закінчилося.

- Я думала, твій батько приїде, - починаю розмову, щоб припинити черговий поцілунок. Ця тема перша спадає на думку.

– Потім йому скажу. Тільки не ображайся... - каже, на щоках з'являється легкий рум'янець. Сьогодні Марк дозволив собі кілька келихів. І хоч йому зараз не можна, але що я можу сказати… весілля все ж таки. – Це не через тебе. Не хочу, щоб він мене бачив у такому стані… От встану на ноги і обов'язково до нього в гості поїдемо. Познайомлю тебе і брата побачу, - він зараз набагато балакучіший. Зазвичай про батька з нього й слова не вирвеш.

- У тебе є брат?

- Ну, як брат, - стискає в руках серветку. – Можна сказати й так… Народився від його… пасії… дружини… типу…

- Але ж дитина ні в чому не винна. Це твій брат!

- Як подумаю, хто його мати, - проводить рукою по горлу. - Ступор у мене.

— Але ж це вибір твого батька, він живе далі. Життя для нього не зупинилося, у тебе з'явився брат. Можливо, настав час забути старі образи, - на цей рахунок у нас різні погляди. Ніколи не зрозумію, як Марк може відгороджуватися від сім'ї.

– Є те, що дуже складно забути. Навіть скоріше... неможливо, - зітхає. - Але не будемо про сумне, сьогодні такий день, - стискає мене в обіймах, тягнеться за черговим поцілунком.

Ну, коли це скінчиться? Як мені це терпіти? Так в мене є симпатія до Марка, але кожен дотик – нове катування.

Гуляння продовжуються майже до ранку. У квартиру потрапляємо змучені, Марк щасливий, а я на межі істерики. Але зірватися, навіть заплакати – недозволена розкіш.

Допомагаю Марку зняти піджак. Він дивиться на мене затьмаренімпоглядом, більше не приховує своїх бажань.

- Я б прийняв ванну, допоможеш мені? - Його усмішка змінилася, стала більш відвертою.

Не можу відмовити йому в допомозі. Сам Марк у ванну не залізе. Я зголосилася доглядати його. І це передбачає багато незручних моментів, про які я раніше якось не подумала. А те, що я стала його дружиною, ускладнює ситуацію у кілька разів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше