Дитина від батька мого чоловіка

Розділ 50

Вона тікає від мене, як від нечистої сили. Втомлено опускаюся на підлогу. Закриваю обличчя руками. Маленька, тендітна… у цій сирій камері… Треба домовитися про найкращі умови. І в найкоротші терміни витягти її.

Права… голубонька… я власними руками знищів наше щастя… наші долі… Якого дідька, живу й досі з жінкою, від якої мене поверне? Син? Повна родина? Так у нас ніколи не було сім'ї.

Після того як втратив голубоньку, Світлана була вагітна... знову терпів... потім розчинився в сині та своєму болі... А дружина... стала дратівливим і незмінним фактором... звичка. Ось через ці звички, і руйнуються життя. Коли кілька рішучих кроків відокремлюють тебе від щастя. Я можу скільки завгодно розбирати своє життя за фрагментами, аналізувати та визнавати помилки. Тільки толку немає. Минуле не виправити. З нього можна лише винести уроки. Сумні. Болісні, але такі необхідні. У моєму випадку можу спробувати лише налагодити життя близьких. Нехай Ілона буде щасливою… навіть не зі мною… Я недостойний її. Моє життя пішло ... пройшло в хаосі, війнах, помилках і брехні. Але поки що є сили, у мене є за що боротися, за краще життя для тих, кого люблю.

Нехай ненавидить мене, нехай злиться, але тільки усміхається. Все зроблю, щоб чорнота її більше не торкнулася. Марк, синку, ти ходитимеш... Обов'язково!

Виповзаю з кімнати, ноги не гнуться, повзу до Сергія. А відчуття, що йду по гострим як бритва уламкам власної зруйнованої долі.

Вибити найкращу камеру для Ілони вдалося лише після моєї відвертої сповіді. Стільки років усе тримав у собі, а тут прорвало. Виклав усе, як на духу. Закінчили ми в якомусь барі. Навіть не пам'ятаю, як там опинились, а я все говорив і говорив. Це як буває з випадковим попутником, раптом розповідаєш те, у чому рідним людям не зізнаєшся. Сергій слухав не перебиваючи. Зрідка щось записував у пошарпаний блокнотик.

- Я подбаю про неї. Обміркую, що можна зробити. Багато ти тем мені підкинув... є куди копати... - промовив задумливо.

- То поділися міркуваннями?

- Ні, дай час, нехай у голові все вляжеться ...

Вдома на мене накинулися з розпитуваннями Світлана та Марк. Пробурмотів щось незрозуміле, і під добірну лайку сина поплентався до себе в спальню. Мені необхідно відключитись хоч на пару годин. Засинав із відчуттям, що все зрушило з мертвої точки. Ні краплі не жалкую про свою сповідь. Напевно, вперше за довгі роки я був настільки відвертим і з собою, і з співрозмовником. І тут же гидкий черв'ячок шепоче зсередини: «Якби ти свого часу був відвертий з нею, вона б не втекла. Ваш син був би живим». Не знаю, чи можна ненавидіти і зневажати когось сильніше, ніж зараз я себе.

Вранці розбудив дзвінок мобільного. Очі запухли, навіть не можу прочитати ім'я абонента.

- Доброго дня, Владиславе Андрійовичу, - голос із сильним акцентом.

- Доброго, - бурмочу, мозок все ще відмовляється вмикатися.

- Це Девід Зеробський, ми з вами домовлялися про лікування вашого сина, - незручна пауза. Співрозмовник чітко вловив, що я поки що не в кондиції.

- Так-так, пам'ятаю. Що у вас, Девіде?

- Судячи на аналізах та знімках, які ви мені вислали. Я додатково зібрав консиліум, і ми з моїми колегами сходимося на думці, що оперативне втручання просто необхідне. І рахунок у нас йде на дні. Ще декілька тижнів и ми вже нічого не зможемо зробити. Навіть може трапитись так, що ваш син знову сяде у крісло.

– Я вас зрозумів, – сон як рукою зняло.

- Марка чекати найближчим часом?

- Безперечно.

Відкручую мінералку, роблю кілька жадібних ковтків. Усі плани коту під хвіст. Я хотів виїхати з ними разом. Вже були замовлені квитки. А тепер Марк поїде один. Ілону я не залишу. Але чи погодиться син на таке?

Як і очікував – відповідь негативна. Йому начхати на своє здоров'я. Він має намір сидіти у місті, навіть якщо розуміє, що нічим допомогти не може. Переконувати марно. У мене син упертий. Отже, варіант один, якнайшвидше розгребти справи.

Одягаюсь. Застрибую у машину. Їду на роботу. Насамперед хочу розпитати товариша. Чуйка підказує, він призведе до розгадки. Аналізую його поведінку за ці роки. Єгор віддалився. Раніше ми могли ввечері пропустити стаканчик, просто в кабінет забігти, без причини, так перекинутися парою слів. Нині ж нас пов'язували лише робочі моменти та «привіт, до побачення».

У конторі його не було. Телефон мовчить. Нікого про свою відсутність не попередив. Пахне, ні, я б навіть сказав, смердить чимось паскудним. Знаючи маніакальну пунктуальність Єгора... без причини він би так не вчинив. Сідаю в тачку, їду до його хати. За дверима тиша. Стукаю зі всієї сили, ледь двері не вибиваю. Кричу.

- Чого шумиш, синку? - З сусідньої квартири виглядає зморщена, сухенька бабуся.

– Ваш сусід… де він?

- А мені навіщо знати, - шамкає губами.

- Давно його бачили?

- Вчора... здається, зранку на роботу йшов... а ввечері до нього друг зазирнув. Шуміли страшно. Так, мабуть, дрихне Єгорка без задніх ніг. А ти вгамуйся, любий.

Не спить він, все всередині волає. Упевнений, чуйка не дурить. Набираю Сергія. Він без зайвих запитань кинув:

- Їду…

Сергій пригнав швидко, формальності залагодив, відкрив квартиру. Я ще нічого не побачив, а запах смерті в ніздрі забивається. Ні з чим ніколи його не сплутати. Після війни під шкіру в'ївся.

І голос Сергія зі спальні:

- Хтось знатно кінці підчищає...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше