Дитина від батька мого чоловіка

Розділ 63

Влад пішов, ми з Денискою граємо у дворі. Серце не на місці. Боюся я цієї жінки. Хоч і розумію, що навряд чи вона зараз здатна заподіяти коханому шкоду. Але страх попри здоровий глузд, розповзається всередині.

І тут повідомлення, що абонент з'явився у мережі. Марк! Невже! І одразу дзвінок.

- Так!

- Ілоне, я тут трохи обмізкував все… загалом, нам справді треба переговорити. Можеш зараз під'їхати? – каже спокійно, по-діловому якось відчужено. А що я хотіла, головне – пішов на контакт.

- Звісно!

- Окей. Тут неподалік центру непогана кафешка є, давай там перетнемося. За скільки ти можеш під'їхати?

- До години часу, приблизно...

- Домовилися, - і відключається.

Сухо. І бридко так на душі. Почуття провини розростається.

Написала Владу повідомлення. Дзвонити не стала, раптом він зайнятий. Він попросив його дочекатися. Я хотіла, щоб коханий пізніше під'їхав, я б за цей час заспокоїла Марка. Але Влад після лікарні, буде ще хвилюватися, його здоров'я все ж таки на першому місці. Краще справді почекати. Тим більше, він написав, що скоро звільниться.

Дзвоню Марку. Не бере слухавку. Пишу повідомлення:

«Зустрітися зараз не вийде. Трохи згодом зможу».

Пояснювати не стала. Підозрюю, згадка про батька тільки розлютить його.

Він не відповідає. І я вся звелася. Невже прогавила єдиний шанс, коли він пішов на контакт. Треба було, мабуть, все ж таки поїхати. Але Влад, я не можу так з ним. Як між двома вогнями. Обіймаю сина, цілую в шовкові волосики, одразу легше стає.

Дзвінок мобільного телефону. Марк.

- Так…

– Слухай, у мене реально мало часу. Я тут до будинку під'їхав. Вийди, будь ласка, не хочу заходити. Відразу уявляю, як ви там… - голос зривається.

- Так ... так ... - щоки відразу червоніють. – Дениску з нянею залишу, п'ять хвилинок.

Відводжу сина на кухню, передаю до рук няні. А виходити з дому не хочеться. Беру телефон у руку. Потрібно написати Владу. А тут дзвінок. Марк.

- Ілоне, швидше прошу тебе. Або я розвернуся, поїду, і більше ви мене ніколи не знайдете.

- Вже йду, - біжу до воріт. Нічого поки говоритиму з ним, швидко напишу Владу.

Марк стоїть за декілька метрів від воріт. Маше мені рукою.

- Я рада, що тобі легше, - кажу зніяковіло.

Начебто й знаємо один одного давно, а зараз така незручність.

- Ага, і відзначила це в ліжку з моїм батьком, - кривить губи.

- Марку, просто вислухай мене і спробуй зрозуміти.

- Пішли пройдемося, - повільно йде дорогою, спираючись на палицю.

- Тільки недалеко, Влад скоро має приїхати.

- Ох, яка ідилія, татко тебе на короткому повідку тримає, - пирхає.

- Не говори дурниць. Він після лікарні, йому не можна нервуватися.

- А про мене ти подумала? - в очах з’являється нездоровий блиск. - Ти хоч уявляєш, як я тебе ненавиджу!

Ззаду лунає вереск гальм. Зупиняється чорна машина. З неї вибігають двоє хлопців та хапають мене за руки.

- Марку! Що відбувається! Відпустіть мене! Я розумію ти злий… але ж це не вихід…

- Ідіотка, я завжди знав хто ти така. Настав час платити за рахунками, дружино, - його обличчя спотворюється злістю.

Киває хлопцям.

- Діємо за планом, - а сам прямує до будинку.

– Ти куди пішов? - усередині все холодніє. - Що ти задумав?

- Поспілкуюсь зі своїм братиком, - на губах звірячий оскал.

- Ні! Будь ласка! Покарай мене! Не чіпай Дениску! - кричу, намагаюся вирватися з лап викрадачів. Марк навіть не обертається.

Мене заштовхають у машину. Ці хлопці… я їх упізнала. Це вони тоді вкрали у мене сумочку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше