Розділ третій

Світ, в якому жили сколоти, був непривітним і вкрай небезпечним. Найбільшу загрозу для кочовиків становили грифони та кентаври. Перші прилітали зграями, хапали овець, кіз і навіть коней, і зжирали їх до кісток. Також вони полювали і на дичину – тарпанів, сарн, лосів і навіть на зубрів. Другі були переважно одинаками, полювали здебільшого вдень і харчувалися дрібнотою. Смаки мали ті ж самі, що й люди: полюбляли м’ясо овець, кіз, телят. Особливо їм смакували свині, бо їхнє запечене на вогні м’ясо було надзвичайно смачним та апетитним. Також кентаври не гребували дичиною, охоче полювали на копитних, яких повно було у степу.

Відбитися від перших сколотам було вкрай складно. Їхні величезні крила збурювали повітря, породжуючи справжній буревій, лякали сколотських коней, збивали випущені у них стріли. Розлючені, вони були здатні нападати і на людей, уважаючи їх за небезпечну, проте ласу здобич. Загинути в зубах грифона уважалося ганьбою, тож скіфи не наважувалися їх чіпати і до того ж уважали мало не священними тваринами. Спокій приходив лише взимку, разом з морозами та глибоким снігом. Грифони відлітали на південь, до Білого острова, де ховались у печерах і впадали у сплячку. Острів, фактично велика скеля посеред води, знаходився у морі навпроти гирла Данубіусу. Піднятися туди було неможливо, бо круті скелі вертикально стояли над водою у вишину п’ятдесят ліктів. Саме тому грифони почувалися там у повній безпеці, бо жодний смертний не був здатний здертися на скелю, щоби винищити хижаків. По весні, коли приходило тепло, грифони просиналися і знову поверталися на північ, поселялися на пустельних островах посеред Борисфену, виводили там малечу і здійснювали полювання на усю живність, яка водилася по обох берегах могутньої ріки.

З кентаврами було геть інакше. Ці потвори викликали у степовиків огиду самим своїм видом і власним походженням, бо ж усі знали, що свій родовід кентаври ведуть від пращура, котрий першим почав грати кобилиць. Внаслідок цього протиприродного зв’язку і народилися перші двуприродні кентаври, з кінським тулубом та хвостом. Потвори мали шалений характер, були невгамовними, підступними та почасти мстивими. Здійснюючи напади на худобу сколотів, вони обирали найкращих овець, чим завдавали чималих збитків. Боротися з кентаврами було складно, адже вони були озброєні надзвичайно потужними луками та важкими стрілами, що летіли майже удвічі далі аніж скіфські. Завдяки цьому кентаври могли вражати своїх ворогів з безпечної відстані. Вони володіли надзвичайною силою – ніхто із живих людей ніколи б не наважився вийти врукопаш супроти кентавра. Користуючись своєю перевагою, потвори здійснювали вдалі набіги на кочовища і грабували сколотів, забираючи стільки худоби, скільки були здатні унести у своїх м’язистих руках. А іноді навіть викрадали жінок.

Кентаври жили в горах, тож протягом літа назбирували вдосталь трофеїв, щоби перезимувати і не виходити у степ. А повесні, із настанням тепла, спускалися з верхів і починали здійснювати нові наїзди на сколотські стійбища. Іноді скіфам вдавалося відбити своє майно, але для цього вони мусили об’єднуватися у великі гурти і переслідувати крадіїв. Якщо ж той не полишав своєї здобичі і ставав до бою, то те завжди закінчувалося великою кров’ю. Перш ніж встигнути наблизитися на потрібну відстань, скіфи втрачали своїх товаришів та бойових коней. Довжелезні та важкі стріли кентаврів, що більше нагадували дротики, могли наскрізь пробити кількох людей чи коней. Щоби уникнути цього, скіфи намагались не збиватися у гурти, а навпаки – розсипалися лавою, оточуючи кентавра з усіх боків і постійно переміщуючись. А тоді обов’язково вбивали його, засипаючи покруча дощем зі стріл і чекаючи, коли той сконає від втрати крові. А вже потім наближалися, тіло спалювали, а відрізану голову харциза привозили додому, як трофей, аби продемонструвати друзям та родичам. Втім, іноді скіфи вдавалися й до іншого: мертвого кентавра прив’язували до вкопаних у землю паль і так залишали на шляхах, по яких ті зазвичай рухались. То було попередження для інших чотириногих горян: ми готові битися за власне майно до смерті. Агітація спрацьовувала і кентаври, принаймні на певний час, направляли своє шаленство та прагнення грабунку на інших народів – кельтів та балтів. Проте минав час і все починалося знову: кентаври приходили у степ і забирали те, що хтіли, користуючись прудкістю, фізичною силою та своїми фантастичними за потужністю луками.